Принц Ґаллії

Сам Філіп був просто зачарований юною принцесою. Йому дуже сподобався її гнучкий хлоп’ячий розум, що поєднував у собі дитячу безпосередність з цілком дорослою розсудливістю і був геть-чисто позбавлений тієї специфічної жіночої практичності, яка часом викликала у Філіпа роздратування. В Анниній поведінці не було й натяку на якусь манірність, вона трималася з ним швидше як зі старшим товаришем, а не як з представником протилежної статі. Переважно їхня розмова точилася довкола нейтральних тем, а якщо й зачіпала стосунки чоловіків та жінок, то опосередковано. Так, наприклад, Анна спитала, кого з дам він хотів би бачити в її почті впродовж наступних чотирьох днів. Філіп із задоволенням назвав ім’я Бланки Кастільської, решту ж кандидатур залишив на Аннин розсуд, висловивши сподівання, що вони будуть гідною оправою для найкоштовнішої прикраси турніру — королеви любові та краси. Анна схвалила його вибір Бланки, з якимсь дивним виразом обличчя зауваживши, що в нього, мовляв, губа не з лопуцька, а потім пообіцяла, що в її оточенні каракатиць не буде — лише гарненькі дівчата.

Аннин батько, Авґуст XII, був приємно вражений Філіповим вибором і навіть не намагався приховати свого задоволення. Він висловлював щире (і, правду кажучи, дещо дилетантське) захоплення тим, як ефектно здолав Філіп того вискочку-єзуїта. Імператорів захват поділяла й переважна більшість присутніх, зокрема й наваррський король. Цей останній, хоч і дуже образився на Філіпа, що той не обрав королевою любові та краси Марґариту, все ж був вдячний йому за те, що через отримані пошкодження Хайме де Барейро не лише відсутній на сьогоднішньому банкеті, а взагалі не братиме участі в подальших змаганнях — і, отже, не здобуде ніяких призів.

Трохи згодом до Філіпа підійшов маршал-розпорядник турніру і спитався, чи має він намір відстоювати свій титул у завтрашніх ґрупових змаганнях. Філіп ввічливо відмовився, пояснивши під добродушний регіт присутніх, що зачарований своєю королевою і збирається, як вірний лицар, знаходитися біля неї, щоб захищати її від посягань з боку можливих претендентів на його місце.

Потім Філіпові довелося виручати зі скрути ґрафа Шампанського. Як ми вже знаємо, в сутичці з Хайме де Барейро Тібальд забився і не був певен, що наступного дня зможе стати на чолі однієї з партій у загальному турнірі. Але й відмовлятися він не наважувався, позаяк у лицарському середовищі такі ушкодження вважалися сущою дрібницею. Бачачи, як розгубився Тібальд, коли до нього попрямував маршал, Філіп негайно взяв слово і заявив, що в почті королеви любові та краси, окрім дам і дівиць, мають бути й кавалери — хоча б для того, щоб дбати про вищезгаданих дам і дівиць.

Присутні визнали цю трохи кумедну вимогу, втім, цілком законною. З-посеред інших кандидатур у кавалери Філіп назвав ім’я Тібальда де Труа, який радо вхопився за його пропозицію. Відтак, за загальною згодою, ватажками двох супротивних партій були призначені Ернан де Шатоф’єр та Гуґо фон Кліпенштейн.

З закінченням трапези скінчились і муки Філіпа. Високоповажні панове приступили до десерту, а дами та стомлені турніром лицарі розійшлися по своїх покоях.

Повернувшись до себе, Філіп застав у вітальні вельми цікаву картину. Посеред кімнати на встеленій килимами підлозі сиділи Ґабріель де Шеверні, Маріо д’Обіак та Марк д’Арінсаль і перебирали якісь речі, що лежали, звалені в купу, перед ними. Там було кілька мереживних манжетів, пара дамських рукавичок, один відірваний від сукні рукав, десяток носових хусточок з вишитими на них гербами й ініціалами, безліч різнокольорових стрічок для волосся, а також різні дрібнички, на зразок брошок, шпильок і застібок.

— А це що таке? — промовив Філіп, швидше констатуючи сам факт наявності цих речей та їх кількість, ніж питаючи, звідки вони взялися. Їх походження було для нього очевидне.

— Подарунки від дам, монсеньйоре, — з усмішкою відповів д’Обіак. — Під час турніру пан де Шеверні наказав перехоплювати їхніх посланців, щоб вони не відволікали вашу увагу.

— Ага. — Філіп сів навпочіпки, швидко оглянув подарунки і, гмикнувши, сказав: — Ні панчіх, ні підв’язок, як я розумію, немає.

— Чого-чого? — здивовано перепитав Ґабріель.

— Ще б пак, — ніби не чуючи його, продовжував Філіп. — Занадто вишукана публіка для таких пікантних подарунків… Стоп! — Він видобув з купи чудової роботи брошку й пильно роздивився її з усіх боків. — Оце так! Якщо тільки я не помиляюся… Ґабріелю, ти часом не пам’ятаєш, хто її прислав?

— Принцеса Кастільська, — замість нього відповів Марк д’Арінсаль. — Цебто, пані Бланка. Подарунки приймав я.

Задоволено муркочучи, Філіп приколов брошку до свого камзола.

— Нехай Монтіні показиться.

— Щодо Монтіні, монсеньйоре, — озвався д’Обіак. — Є гарні новини.

— Ну?

— Сьогодні йому добряче нам’яли боки, коли серед простолюду зчинилася бійка.

— Так йому й треба, вискочці! — зрадів Філіп. — Гм… Спасибі за приємну звістку, Маріо.

— Радий вам служити, монсеньйоре.