Принц Ґаллії

— Знаю, хлопче. І, будь певен, ціную це. Та на сьогодні твоя служба скінчилася. Як, власне, і Маркова. — Тут він ляснув пальцями лівої руки. — І ще одне. Чий це рукав?

— Однієї юної й дуже симпатичної панночки з оточення принцеси Анни Юлії. Ім’я, на жаль, я забув.

— Атож, згадав! — сказав Філіп. — Я бачив у римській ложі дівчину без рукава… як там її звуть?… Діана Орсіні, ось як! Точно вона. Що ж, візьмемо це до відома. — Він облизнувся. — Ну, все, хлопці, ви вільні. Йдіть спати. Сьогодні чергуватиме Ґабріель.

З цими словами Філіп пройшов у сусідню кімнату, де за допомогою Ґабріеля скинув з себе камзол, черевики та штани й одягся в простору біло-пурпурову тогу — одну з п’яти, подарованих йому імператором Авґустом. Розлігшись на канапі, він солодко потягнувся, широко позіхнув і лише тоді з подивом помітив, що в дверях усе ще тупцює д’Обіак.

— Чого тобі, Маріо?

Хлопець розгублено заморгав.

— Я розраховував, монсеньйоре, чергувати у ваших покоях.

— Чергуватиме Ґабріель, — сухо сказав Філіп. — Йди.

Д’Обіак дурнувато осміхнувся:

— Але ж я розраховував, монсеньйоре…

— А я кажу: йди. Чи щось не так?

— Та ні, монсеньйоре, все гаразд. От тільки…

— Ну, що?

— Я думав, що сьогодні моя черга, і…

— І домовився з Беатою де ла Пенья, — кивнув Філіп. — Що ж, біс з тобою, залишайся. Коли вона прийде?

— Опівночі.

— От опівночі й почнеш… мм… чергування.

— Красно дякую, монсеньйоре! — вклонився паж.

— І без твоєї вдячності якось проживу. Ану, геть звідси, поки я не передумав!

Д’Обіак прожогом вискочив з кімнати і щільно зачинив за собою двері.

Ґабріель підсунув ближче до дивана стілець і сів.

— Цікаво, — промовив Філіп. — Як зараз Марґарита?

— Дуже засмучена, але спокійна, — відповів Ґабріель, хоч запитання було суто риторичним. — Звеліла Констанці де ла Пенья читати їй Новий Заповіт.

— Що саме?

— Здається, Одкровення.

— Це серйозно… Отже, ти бачився з Матільдою?

— Так.

— І як вона?

Ґабріель похнюпився і промовчав.

— Облиш це, братику, — співчутливо сказав Філіп. — Послухайся моєї поради, дай дівчині спокій.

— Ні, — вперто похитав головою Ґабріель. — Я все одно одружуюся з нею. Я завоюю її кохання.

Філіп важко зітхнув:

— Що ж, воля твоя…

Якийсь час обоє мовчали. Філіп лежав горілиць, заплющивши очі. Незважаючи на втому, вираз його обличчя був украй заклопотаний.

— Мабуть, вам час лягати, — озвався врешті Ґабріель.

— А я й так лежу, — напівжартома відповів Філіп.

— Вас щось гризе?

— Вгадав.

— І що ж?

Замість відповіді Філіп схопився з дивана, вступив ногами в капці й повагом пройшовся по кімнаті. Потім повернувся до канапи, сів і видихнув:

— Анна! Я нестямно закохався в неї.

Ґабріель запитливо поглянув на нього:

— Але ж тільки вчора ви казали, що найкраща з жінок…

— Бланка! Звісно, Бланка. Та наразі йдеться не про жінок, а про політику. Як жінка, Анна мене мало приваблює — дарма що зовні вона гарненька й тендітна, надто вже багато в ній усього хлопчачого. А от одружитися з нею я ладен хоч зараз.

Ґабріель розгублено кліпнув очима:

— А що з Марґаритою?

— До дідька Марґариту! — раптом вигукнув Філіп, знову схопився на ноги, але негайно ж сів. — Нехай її розігрують Оска, Шампань та Іверо. А я пас.

— Чому? — спитав Ґабріель, здивований таким бурхливим сплеском емоцій.

— А тому… Втім, гаразд. Поясню все до ладу. От скажи, хто така Марґарита?

— Як це хто? Наслідна принцеса Наварри.

— А що таке Наварра?

— Ну, королівство. Невелике, а проте королівство.

— Мені це не важить. Нащо мені наваррська корона, коли я претендую на ґалльську.

— Але ж саме шлюбний союз з Наваррою дає вам гарні шанси на ґалльський престол. Чи, може, я помиляюся?

— Тепер помиляєшся.

— Тепер? — промовив спантеличений Ґабріель. — Нічого не розумію!

— Зараз зрозумієш, — заспокоїв його Філіп. — Та передусім з’ясуймо, хто така Анна Юлія Римська.

— Ну, принцеса Італії.

— А ще?

— Дочка Авґуста Дванадцятого.

— А ще?

— Дочка Ізабелли Французької.

— Отож-бо й воно! А Ізабелла Французька, в свою чергу, єдина донька короля Філіпа-Авґуста Другого від його третього шлюбу з Батільдою Ґотійською, сестрою старого маркіза Армана Ґотійського, ґрафа Періґору та Руерґу, що пережив не лише свого сина, а й обох онуків.

— Обох?! — вражено перепитав Ґабріель.

Філіп зітхнув:

— Так, це сумна історія. Бідолашний дон Арман! Спершу помер син, потім старший внук, а наприкінці серпня — й менший, що мав дурість отримати тяжке поранення, воюючи за звільнення Південної Андалусії від маврів. Покійний віконт Ґотійський був дивна людина — корчив з себе мандрівного лицаря, шукав на свою голову пригод і, нарешті, дошукався. Можу собі уявити, як зараз почувається старий маркіз, що на схилі літ лишився круглим сиротою… Гм, майже круглим. Не рахуючи племінниці, колишньої імператриці, що недавно пішла в монастир, у нього є ще Анна — його двоюрідна внучка і…

— І спадкоємиця його майорату, — підхопив Ґабріель, збагнувши, до чого веде Філіп. — Якщо ви з Анною Юлією об’єднаєте свої родові володіння, то у ваших руках опиниться добра третина Ґаллії.