Принц Ґаллії

— Та що ти кажеш?! — перебив її вражений Філіп. Він підвів до неї обличчя і запитливо поглянув їй в очі. — Невже він робив таку пропозицію?

— А ти нічого не знав?

— Ні, не знав. Тоді батько взагалі не розмовляв зі мною, а потім, коли ми помирилися… Думаю, він просто побоявся признатися мені. Побоявся мого осуду… Отуди к бісу! — Філіп досадливо закусив губу. — А як же твій брат? — після секундної мовчанки запитав він.

— Педро не буде королем, — відповіла Ізабелла, хитаючи головою. — Це було ясно вже тоді і тим більше ясно тепер.

— Твій батько хоче позбавити його спадку?

Ізабелла сумно зітхнула:

— Ти ж знаєш, що представляє з себе мій брат. Тюхтій він був, тюхтієм і лишився. Навряд чи він довго утримається на престолі і, слід віддати йому належне, чудово це розуміє. Педро сам не хоче бути королем. Він панічно боїться відповідальності за владу і цілком задовольняється своїм ґрафством Теруельським. Батько дав йому останній шанс — одружитися з Марґаритою…

— Це безнадійно, Ізабелло, повір мені.

— Я знаю. І скажу тобі по секрету, що сьогодні ти посварився з майбутнім королем Араґону.

— З Фернандо?! О, Боже!…

— Тільки нікому ні слова, — попередила Ізабелла. — Про це не знає навіть Марія. Для більшої певності батько вирішив дочекатися, коли Марґарита назве ім’я свого обранця, і лише тоді він оголосить Марію наступницею престолу.

— Але Фернандо! — вигукнув Філіп. — Він же віддасть Араґон на поталу своїм друзям-єзуїтам.

— Не турбуйся. Мій батько не старий і ще потанцює на могилі Інморте.

— А якщо…

— Все одно не турбуйся. Марія владна жінка, мабуть, ще владніша за Марґариту, і не дозволить Фернандо втручатися в державні справи.

— Проте вона любить його, — стривожено промовив Філіп. — Любить до нестями. А закохана жінка часто-густо стає рабою коханого чоловіка.

— Так-таки й до нестями? — криво посміхнулася Ізабелла. — Дозволь зауважити, що її нестямне кохання до Фернандо ніскільки не завадило їй переспати з тобою — і не один раз, до речі. Марія сама призналася мені.

— Ну, то й що? З її боку це була лише данина моді.

— Де ж пак, данина моді! З її слів я зрозуміла, що вона й зараз ладна стрибнути з тобою в ліжко, досить тобі лиш поманити її. Отак вона кохає свого чоловіка. І між іншим, Марія сама не знає, від кого в неї дочка — від тебе чи від Фернандо.

— Я теж не знаю, — з гіркотою промовив Філіп. — Як би мені хотілося знати це напевно… Ах! — спохватився він. — Ну, чому твій батько не посвятив мене в свої плани? Адже за рік я ставав повнолітнім, і ми могли б одружитися навіть усупереч волі мого батька… Чорт! Тоді б він попручався трохи, та зрештою визнав би мене спадкоємцем без цієї семирічної тяганини. І зараз ми б уже володіли всієї Ґаллією й потихеньку прибирали б до рук Францію та Бурґундію… Як по-дурному все вийшло!

Ізабелла знову зітхнула:

— Так, батько утнув велику дурницю. Він, як ти знаєш, дуже обережний і поміркований. Обпікшись на спробі заручити нас за згодою твого батька, він вирішив зачекати і подивитися, до чого призведе змова молодих ґасконських вельмож. А коли стало відомо про твоє одруження, про цей мезальянс…

— Тоді я просто здурів від кохання, — швидко перебив її Філіп. — Я виявив звичайну людську слабість, піддався почуттю, я ладен був навіть відмовитися від претензій на спадок, від своїх владних амбіцій. Я не хотів зрозуміти, що не належу самому собі, що не маю права офірувати державними інтересами ради особистих. А опір батька та друзів лише розлютив мене і змусив закусити вудила. Інша річ, якби ми з тобою були заручені, хай навіть таємно — тоді б усе склалося інакше.

— Так, — сумно погодилася Ізабелла. — Тоді б усе склалося інакше. Особливо для мене… Дізнавшись про твоє одруження, батько дуже розсердився — і більше на себе та на мене, ніж на тебе. Він докоряв собі за надмірну обережність і поміркованість, а мені — що я, доросла дівчина, не змогла звабити такого шмаркача, як ти. — Вона нервово хихикнула. — Ось так. Попервах батько хотів звернутися до Святого Престолу з вимогою визнати твій шлюб недійсним, та потім передумав, плюнув на все і видав мене заміж. — Ще одне зітхання. — Він запропонував мені на вибір дві кандидатури — кузена Фернандо і цього… брр! — Ізабелла гидливо здригнулася.

— І ти обрала Філіпа Французького?

— Так…

— А чому його, чом не Фернандо? Тільки тому, що він наступник престолу?

— Ні, Філіпе, не тому. Я вчинила так через тебе. Одружившись, ти поїхав до Кастілії — а я не хотіла зустрічатися з тобою. Тоді я зненавиділа тебе, я ладна була вдавити тебе… Якби ж я знала…

Філіп затулив її рота поцілунком. Він вже чув такі слова від Амеліни і не хотів почути їх ще раз від іншої жінки.

— Минулого не повернеш, люба. Досить гірких спогадів. Ходімо до спальні, у нас дуже мало часу.

Ізабелла затремтіла.

— Філіпе… милий…

— Ти не хочеш? — здивовано спитав він. — Вже передумала?

Вона напружилася і зблідла.

— Ні-ні! Я… хочу, але… Тільки не треба поспішати. У нас ще півтори години… навіть більше… Прошу тебе, не поспішай. Будь ласка…

Філіп ніжно торкнувся долонями до її блідих щік.

— Тобі страшно?

— Т-так…

— Ти боїшся перелюбу?