— Ні… ні… Я… я боюся…
— Ти боїшся кохатися?
Ізабелла схлипнула — раз, другий, третій…
— Так хіба я коли-небудь кохалася?! — істерично викрикнула вона і вибухнула нестримним плачем.
Філіп не намагався втішити її. Він здогадався, в чому річ, і вирішив, що зараз найкраще — дати їй виплакатися досхочу.
Нарешті Ізабелла заспокоїлася і, знай шмигаючи носом, заговорила:
— Мій чоловік — гидка, брутальна, хтива тварюка. Ти ж бо чув, якої пісні він сьогодні горлав — перевізник корів з острова Лув’єр такої посоромиться. Мене нудить від одного його вигляду. Він… він… Щоразу він просто ґвалтує мене. Він справжній нелюд! Він робить мені боляче… — Вона притисла голову Філіпа до своїх грудей. — Боже, як мені боляче! Першої ночі, коли я побачила його… ну, оце… його роздягнутого — я мало не знепритомніла… а він… він п’яний накинувся на мене і… — Її затрусило від нового приступу ридання.
З Філіпових очей також потекли сльози.
— Потерпи, люба, — захлинаючись, говорив він. — Потерпи трохи. Наступного року я стану співправителем Ґаллії і тоді оголошу Франції війну. Час вже кінчати з існуванням кількох держав на споконвічних ґалльських землях — я зберу їх воєдино і відроджу Велику Ґаллію, якою вона була за Хлодвіґа. Я звільню тебе від цього чудовиська, кохана, а його запроторю до монастиря, щоб там він вимолював свої гріхи перед тобою.
Ізабелла миттю втихла.
— Це правда?
— Клянуся, я так і зроблю.
— Ні, я не про те питаю. Ти назвав мене коханою — це правда?
— Істинна правда.
— А як же тоді Бланка? А твоя кузина Амелія? А Діана Орсіні?
Філіп зітхнув:
— Ви мені всі любі, Ізабелло. Я всіх вас кохаю, навіть не знаю, кого більше. — Він поклав голову їй на коліна. — Я запеклий грішник і нічого не можу вдіяти з собою. Сподіваюся, Господь зглянеться і не стане надто суворо карати мене. Адже Він все бачить і все розуміє. Він знає, що мною керує не хтивість, а любов; що я всією душею люблю кожну жінку, з якою кохаюся. Шкода, що самі жінки не хочуть цього зрозуміти і не можуть простити мене.
— Я розумію тебе, любий, — лагідно сказала Ізабелла. — Ти ще не зустрів таку жінку, що могла б заволодіти всіма твоїми помислами, що заслуговувала б на всю ту ніжність, всю ту пристрасть, якими переповнене твоє серце… Я також не претендую на це. Я цілком вдовольнюся тією часткою твого кохання, що припадає на мене.
— О, Ізабелло, я тебе обожнюю! — захоплено промовив Філіп, підводячи голову.
Вони довго і пристрасно цілувалися, а потім він подарував їй ту частку свого кохання, що припадала на неї…
Коли добігла друга попівночі Філіп вийшов з покоїв Ізабелли і з подивом побачив пажа, що допіру супроводжував їх з бенкетного залу. Хлопчина сидів попід стінкою навпроти дверей, звісивши на груди голову, і час від часу тихо сопів уві сні. Праворуч від нього стояв згаслий ліхтар.
Закриваючи двері, Філіп навмисно хряснув ними, ледве не задувши полум’я своєї свічки. Хлопчина здригнувся, підняв голову і здивовано втупився в нього. За кілька секунд, второпавши, що до чого, він швидко схопився на ноги і винувато заморгав.
— Перепрошую, монсеньйоре. Я трохи задрімав.
— Якого дідька ти тут забув?
— О, монсеньйоре! Ви ж не відпустили мене. Я думав, що ще потрібен вам, тому й чекав тут. Я не хотів, щоб ви поскаржилися на мене пані принцесі, останнім часом вона дуже сувора.
— І справді, — кивнув Філіп. — Я не відпускав тебе.
— До того ж, — квапливо додав паж, — я стояв на сторожі.
— Ясненько, — осміхнувся Філіп і віддав йому свічку. — Гаразд, ходімо.
Біля своїх дверей Філіп зупинився і вклав пажеві в руку два подвійні дублони[43]
. Хлопець поглянув на монети, і в нього аж очі рогом полізли. Він, звісно, сподівався на солідну винагороду за свою мовчанку — але такої щедрості ніяк не чекав.— Пояснювати немає потреби? — запитав Філіп.
— Певна річ, монсеньйоре, — насилу вичавив з себе очманілий паж. — Ви лише провели її високість і відразу ж пішли до себе.
— Ти бачив це на власні очі?
— Аякже! Я ж супроводжував вас — спочатку до паніних покоїв, а потім — до ваших.
— От і добре. А те, що могло тобі привидітися уві сні, ти нікому, навіть найкращим друзям і подругам, не розкажеш.
— Звичайно, монсеньйоре. Свої сни я нікому не переказую. От тільки…
— Що „тільки“?! — грізно довідався Філіп.
— Монсеньйоре, — заговорив паж, сам чудуючись свого нахабства. — Ви дали мені дві монети викарбуваним на них вашим профілем…
— Ну, і що?
— Одну з них я хотів би зберегти на згадку, але…
— Ага, зрозуміло! — Філіп видобув з гаманця звичайний одинарний дублон і віддав її безсовісному шантажистові. — Тут теж викарбуваний мій профіль. Тепер ти задоволений?
— Так, монсеньйоре! — радісно всміхнувся хлопець, який за дві години заробив аж п’ять скудо.
— І врахуй, шибенику: якщо ти надумаєшся вести подвійну гру і спокусишся на монети з профілем Філіпа-Авґуста Третього…
— Монсеньйоре! — з удаваним обуренням вигукнув паж. — За кого ви мене маєте?
— За того, хто ти є, — незворушно відповів Філіп. — Ти знаєш Ернана де Шатоф’єра?
— Знаю. Ваш паж д’Обіак розповідав, як пан ґраф задля розваги вириває з корінням молоді дубки і…