Принц Ґаллії

— Що твій Філіп вирішив підставити мого бідолашного чоловіка. Тібальд такий наївний і недосвідчений у політиці, що прийняв його слова за чисту монету, і тепер розбовкає всім, що буцімто ґраф д’Артуа тішиться підтримкою та повагою ґасконських правителів, чим зробить йому ведмежу послугу.

— І це ще не все. Я впевнена, що Філіп пішов не просто так. Зі свого боку він докладе всіх зусиль, щоб реґентом Франції залишилася Хуана Портуґальська, у сподіванні, що вона продовжить справу, почату її покійним чоловіком, і зрештою доведе країну до повного зубожіння. Ти попередиш Тібальда?

— А з якої речі? — здивувалася Марґарита. — Яке мені діло до Франції?

— Але ж віднедавна ти ґрафиня Шампані.

— Ну, то й що? Я ж не вірнопіддана французької корони. Та й взагалі, мені вигідніше бути лояльною до Філіпа і надавати йому всіляку підтримку. Згадай моє слово: ставши ґалльським королем, він рано чи пізно з’їсть Францію з потрохами, і Шампань буде першою з французьких провінцій, яка виявить бажання добровільно ввійти до складу об’єднаної Ґаллії. Тібальд не заперечуватиме, він до цього готовий.

— Однак, — зауважила Бланка, — спочатку Філіп з’їсть твою Наварру. Або ж розділить її з моїм братом.

Марґарита сумно всміхнулася:

— Я це чудово розумію, золотце. Я реалістка і краще вже поступлюся часткою своєї влади, щоб зберегти решту. Колись Рікард назвав мене політичною збоченницею, і він мав цілковиту слушність. Але тепер я не така, тепер я тверезо дивлюся на життя… Шкода тільки, що ця зміна в мені сталася надто пізно. — Вона важко зітхнула, погляд її потьмянів. — Бідний, бідний Рікард! Я ж справді кохала його. Я більше нікого так не кохатиму, як його…

Вони вдалися в спогади, і вже вкотре Марґарита виплакала Бланці весь свій біль, весь смуток, всю тугу за втраченим щастя, за тими радісними й безхмарними днями, яких ніколи не повернеш…

А в той же самий час Філіп сидів за письмовим столом у себе в кабінеті, з головою занурений у роботу. Він знав, що після захоплення Байонни одна лише згадка його імені викликає в Паризькому парламенті справжню бурю негативних емоцій, і вирішив скористатися з цього, щоб скомпрометувати ґрафа д’Артуа. Він строчив листа за листом всім своїм найближчим родичам у Франції — і прибічникам ґрафа д’Артуа, і його лютим супротивникам, — переконуючи їх всіх, що не можна допустити, щоб Хуана Портуґальська залишалася реґентом Франції, що найкраща кандидатура на посаду реґента — ґраф д’Артуа. Він від усієї душі сподівався, що ці листи призведуть до прямо протилежного ефекту, особливо, якщо факт підтримки ним ґрафа д’Артуа набуде розголосу. Філіп розраховував, що у противників ґрафа вистачить розуму інспірувати витік інформації або ж просто пред’явити парламентові та Раді перів його листа.

Він якраз складав витіювате послання своєму троюрідному братові, герцоґові Неверському, коли до нього прийшов Ґастон і повідомив про своє рішення їхати разом з Ернаном у Толедо. Філіп відклав перо і здивовано поглянув на кузена:

— Якого дідька? Що ви забули в Толедо?

— Цього я сказати не можу. Вибач, але…

— Ти обіцяв Ернанові мовчати?

— Так.

— Ну що ж… Шкода, звісно, що й ти покидаєш нас. — Філіп знову взявся за перо. — Даруй, друже, та в мене ще багато справ, а часу обмаль — я обіцяв Бланці незабаром звільнитися. Розумієш, вона не зможе заснути без мене. Смішно, але і я, коли довго не бачу її, відчуваючи себе кинутою дитиною. Просто не розумію, як це я раніше… — Нараз він осікся і труснув головою. — Схоже, я починаю повторюватися. Ти щось іще хотів мені сказати?

Ґастон видимо збентежився, його обличчя неприродно зблідло, проте за мить він опанував себе і видобув з кишені скріплений герцоґськими печатками пакет.

— Мало не забув, — хрипко промовив він. — Сьогодні до мене прибув гонець з Тараскона. Ось тобі лист від батька.

— Ага! — заклопотано промовив Філіп, взяв пакет, повертів його в руках і відклав убік. — Згодом прочитаю… Ти, часом, не знаєш, Ернанові передали моє прохання?

— Так. Він скоро прийде.

— Поквап його, справа нагальна. — Філіп вмокнув перо в чорнильницю і схилився над недописаним листом. — До зустрічі, друже. Щасти тобі.

— До зустрічі, кузене. — Ґастон зітхнув, кинув швидкий погляд на відкладений Філіпом пакет і вийшов з кімнати.

Лише наступного дня за обідом Філіп згадав про батьків лист. Він попросив Ґабріеля принести його, розпечатав і почав читати.

І перші ж рядки листа змусили Філіпа скрикнути від несподіванки.

— Що сталося? — занепокоєно спитала Бланка.

Філіп мовчки передав їй листа.

— О, Боже! — промовила вона, прочитавши його. — А Ґастон поїхав у Толедо.

— Оце саме, — кивнув Філіп. — А він узяв та й подався в Толедо. Проїздом, до речі, через Калагорру.

— Може, він ще не знає? — припустила Бланка.

— Дурниці! Гонець прибув до нього, а мені привіз листа між іншим — з почерку видно, що батько писав поквапцем. — Філіп скрушно зітхнув. — Я завжди знав, що Ґастон рідкісний цинік. Та хіба міг я подумати, що він аж такий цинік!

Розділ LXIV

Про марність світу цього