Принц Ґаллії

Супроводжуваний загоном кастільських королівських ґвардійців, великий оббитий шкірою ридван із запряженими в нього двома парами коней неквапно котився по вибоїстій дорозі, наближаючись до ріки, яку в давнину римські завойовники називали Іберус і яку зараз кастільці звуть Ебро, а ґалли — Іверо. Зо два десятки ґвардійців їхали попереду, по двоє — обабіч ридвана, пильно стежачи за його дверцятами, а решта рухалася позаду. Крім того, ще четверо ґвардійців сиділи всередині, складаючи товариство дону Фернандо де Уельві, меншому братові кастільського короля, задля якого, власне, й була влаштована вся ця помпа.

Процесію замикали Ернан де Шатоф’єр з Ґастоном д’Альбре, а також Етьєн де Монтіні, що понуро плентався кроків за п’ятнадцять позаду них, заглиблений у свої невеселі думи. Його кінь, гарний андалуський жеребець, Бланчин подарунок, живе нагадування про ті незабутні літні дні, коли вони були разом, ніби відчуваючи пригнічений стан свого господаря, теж засумував і не надто поривався вперед, а час від часу взагалі зупинявся пощипати укриту памороззю пожовклу траву на узбіччі. І тільки часті окрики Ернана змушували Монтіні ненадовго повертатися до дійсності, щоб приострожити свого скакуна.

Сонце вже сховалося за обрієм. Вечір стояв холодний, дув пронизливий вітер з гір, і д’Альбре, мерзлякувато щулячись, кутався в свій широкий підбитий хутром плащ.

— І який ґедзь мене вкусив, що я зголосився їхати з тобою? — скаржився він Ернанові. — Сидів би зараз у тій затишній Марґаритиній вітальні, ближче до каміна, грав би з Бланкою та Філіпом у шахи або з Марґаритою та Жоанною в карти і чхав би на цей клятущий вітер.

— А ти підсядь до сеньйора дона Фернандо, — запропонував Шатоф’єр, якому вже осточортіли Ґастонові нарікання. — Перекинешся з ним у карти, якщо, звісно, він побажає. І заодно від вітру сховаєшся.

— Е ні, краще я померзну. Негідний я такої честі — розважати його кастільську високість… У-ух! Щось рано цього року похолодало.

— Листопад як-не-як, — зауважив Ернан. — Примхливий місяць.

— Твоя правда. Понад усе я не люблю листопад та березень. — Ґастон щільніше запахнув плащ і кинув через плече швидкий погляд. — А ось кому начхати на всі примхи Пані Погоди, то це Монтіні. Він саме втілення скорботи. Дуже величне і зворушливе видовище, скажу тобі.

— Авжеж, — погодився Ернан. — Півроку тому, кажуть, з ліжка на ліжко перестрибував, і тепер маєш — закохався до нестями.

— І Філіп утьопався, — докинув д’Альбре. — Як здурів. Бланка справді надзвичайна дівчина. Попервах начебто й не справляє якогось особливого враження, та згодом… Буду відвертий: я цілком поділяю Філіпову думку, що Марґарита не годна і в слід їй ступити. Правда…

— Правда, — з усміхом підхопив Ернан, — ґрафівна Гелена з її посагом вабить тебе більше. І підозрюю, що річ тут не тільки в її посагові. Ти упадав за нею з гідною подиву настирливістю ще за життя її брата. А що ж до твоїх залицянь до Ізабелли Араґонської, то це була лише спроба (і, слід зазначити, не дуже вдала) викликати в Гелени ревнощі і помститися їй за те, що вона — от негідниця! — ну, навідріз відмовлялася лягати з тобою в ліжко.

— Що за дурню’ ти верзеш! — розгублено промовив Ґастон, паленіючи від сорому.

— Істинно, істинно верзу, друже. Ні, справді, це ж треба такому трапитися — в свої тридцять два роки закохався, як хлопчисько. Мушу визнати, що я помилявся, вважаючи, що вже знаю тебе, як облупленого. А останні два дні ти взагалі поводишся вкрай дивно — раз у раз бентежишся, то бліднеш, то шарієшся… От і зараз ти зблід… Втім, годі нам теревені правити. Скоро ми будемо на місці, там ти й побачиш свою Гелену. А мені ще треба поговорити з Монтіні. Учора ввечері я його добряче відлупцював, то, може, сьогодні він буде балакучіший.

З цими словами Ернан притримав коня і зачекав, поки з ним не порівнявся Етьєн.

— Про що замислився, приятелю? — доброзичливо запитав він.

Етьєн підняв на нього свої красиві чорні очі, оповиті туманним серпанком смутку.

— Та пусте, пане ґрафе, ні про що.

— Ні, друзяко, не намагайся обдурити мене. Я бачу тебе наскрізь і можу читати твої думки з такою ж легкістю, як відкриту книгу. Ти думаєш про Бланку, думаєш про те, який ти нещасний, ти жалієш себе.

Етьєн промовчав, дивлячись вдалину бездумним поглядом.

— Не годиться мужчині жаліти себе, — знову заговорив Ернан, так і не дочекавшись відповіді. — Це негідно мужчини, будь-якого мужчини. А тим більше мужчини, якого любила така виняткова жінка, як Бланка.

— Вона ніколи не любила мене, — похмуро заперечив Етьєн. — Вона просто використала мене, щоб трохи розважитися. А я, дурень, повірив їй.

— Атож, ти дурень. Дурень, що думаєш так. Ти, до речі, не замислювався над тим, чому я взяв тебе з собою?

— І чому ж?