Принц Ґаллії

Дивні нотки, що пролунали в його голосі, і прізвище, утворене від особистого імені[11], що зазвичай свідчило про незаконнонародженість, примусили Філіпа пильніше придивитися до молодого прелата. У нього було темне волосся і трохи засмагла шкіра — але лінія рота, форма носа, контур підборіддя, розріз широко розставлених небесно-синіх очей та деякі інші риси безсумнівно виказували родинну схожість.

— Кажуть, що я не єдиний син, від якого відмовився мій батько, — промовив приголомшений Філіп. — Я чув, що ще до першого шлюбу в нього був роман…

— Лоґічним наслідком якого стало моє народження, — незворушно підтвердив вікарій. — Але про це краще поговорити десь в іншому місці.

— Так, звісно, — сказав Філіп, опанувавши себе. — Зараз я повертаюся до замку мого друга, Ернана де Шатоф’єра. Якщо ви не заперечуєте, ми можемо поїхати разом.

Вікарій згідно кивнув:

— Мабуть, так я і вчиню. Все одно робити мені тут нічого. Я вже виконав необхідну формальність, представився панові герцоґу, як і належало, оскільки я буду курирувати ортезьку єпархію. — Він зробив коротку паузу. — Не скажу, що це була приємна для мене процедура, і я не бажаю залишитися тут на ніч.

— Тоді вирішено. Я певен, що мій друг буде радий такому гостеві. — Філіп трохи помовчав, потім додав: — Скільки себе пам’ятаю, я завжди мріяв мати брата, якого не соромився б, і зараз… Зараз я збентежений. У мене з’явилася надія…

— Гадаю, ми не розчаруємо один одного, — сказав молодий прелат. — Я цього певен.

У свій чотирнадцятий день народження Філіп став повнолітнім, зустрів своє перше кохання, знайшов єдинокровного брата і був вигнаний з батьківського дому. Той день був дуже багатий на події, і саме того дня скінчилося Філіпове дитинство.

Розділ VIII

Дон Філіп, герцоґ Аквітанський

Близько полудня 24 квітня 1452 року, тобто майже через сім років після описаних у попередньому розділі подій, крізь натовп на Головному майдані Тараскона впевнено прокладав собі дорогу, не надто переймаючись тим, що при своєму швидкому просуванні він знай збиває з ніг деяких роззяв, розкішно одягнений вершник на здоровенному вороному коні. Це був кремезний, геркулесової статури велет років двадцяти п’яти — тридцяти на вигляд, хоч насправді йому було лише двадцять. Його багате вбрання, горда й велична постава, невимушеність, безцеремонність і навіть зневажливість, з якими він ставився до простолюду на площі, незаперечно свідчили, що він вельми знатного та вельможного роду, а широкий білий плащ з чорним восьмипромінним хрестом тамплієрів вказував на його приналежність до лицарського ордену Храму Сіонського.

Слідом за вельможею-тамплієром їхав невисокий стрункий юнак, вочевидь, його супутник. Одягнений він був скромно й невибагливо, але зі смаком. Погляд його виказував деяку настороженість; він явно побоювався, що натовп, пропустивши тамплієра, знову зімкнеться перед ним, тому тримав напоготові шпагу, що трохи додавало йому впевненості.

Незабаром обидва вершники перетнули майдан і зупинилися перед брамою внутрішнього фортечного муру, за яким знаходився герцоґський палац.

— Чого бажає превелебний пан лицар? — шанобливо спитався старий слуга, що тієї ж миті, наче з-під землі, вигулькнув перед ними.

Велет спритно зіскочив з коня. Услід за ним, уклавши шпагу в піхви, спішився і його супутник. Їхніх коней за знаком слуги підхопили за поводи конюхи.

— Не називай мене превелебним, люб’язний Еміліо, — промовив лицар у відповідь, і його густо засмагле обличчя осяяла промениста усмішка. — Плюнь на плащ і краще придивися до мене. Невже я так змінився?

Старий Еміліо примружився, розглядаючи гостя, а відтак сплеснув руками і радісно вигукнув:

— Лишенько! Пане де Шатоф’єр! Даруйте, що не впізнав вас відразу, монсеньйоре, старію я вже… То, значить, ви живі?

— Аж ніяк, — похитав головою Ернан. — На жаль, я загинув у Палестині, царство мені небесне. А це з тобою розмовляє мій дух.

Слуга захихотів:

— Ах, перепрошую, монсеньйоре. Це справді було дурне питання. Просто я дуже радий бачити вашу світлість живим-здоровим.

— Цілком поділяю твою радість, Еміліо, — сказав Шатоф’єр. — Пан герцоґ зараз удома?

— Атож, монсеньйоре, вдома. Дон Філіп якраз відпочиває в парку.

— То відведи нас до нього.

— З превеликим задоволенням, монсеньйоре, — уклонився слуга.

І вони пішли.

— Гай-гай! Як ви змінилися, як змужніли, пане ґрафе! — знову заговорив Еміліо, на ходу оглядаючи Ернана. — Ну, зовсім не впізнати того хлопчака… а втім, уже й тоді справжнього богатиря. Ми про вас частенько згадуємо, монсеньйоре, особливо ж як ви билися з паном Ґійомом… — Він гидливо сплюнув. — Хай душа його довіку не знає спокою в пеклі…