Принц Ґаллії

Як і переважна більшість старих слуг герцоґа, Еміліо відверто захоплювався вчинком Ернана, що за інших обставин — якби Ґійом був бодай трохи порядною людиною — можна було б розцінити як кричущий вияв нелояльності до свого пана. Та ба: герцоґ, і той не тримав зла на винуватця смерті його старшого сина. Не бувши засліпленим батьківською любов’ю, він не мав жодних ілюзій щодо особистих якостей Ґійома і дійшов цілком слушного висновку, що то була кара Божа, а отже, не годиться ображатися на знаряддя, обране для цієї мети Всевишнім. Так чи інакше, у відносинах між герцоґом та Ернаном не було ворожості, як, проте, й особливої теплоти. Після тієї дуелі вони бачилися лише лічені рази, і всі їх зустрічі мали суто діловий характер. Потім Ернан вступив до ордену тамплієрів і залишив Ґасконь, а наприкінці 1448 року приєднався до хрестового походу в Палестину, орґанізованого Філіпом-Авґустом III Французьким[12]. Відтоді про Шатоф’єра не було ні слуху, ні духу, якщо не враховувати помилкової звістки про його загибель, яку він спростував найрішучішим чином, повернувшись додому цілим і неушкодженим.

Старий слуга провів Ернана та його супутника до великого парку, який з трьох боків був оточений будівлею палацу, що за своєю формою нагадувала грецьку літеру „П“, а з четвертого — власне внутрішнім фортечним муром, досить високим, аби приглушувати гамір бурхливого зовні міського життя.

Після круговерті Головного майдану молодим людям здалося, що якимсь незбагненним дивом вони потрапили в чарівне царство тиші та спокою. Лише зрідка тут шумів вітерець у кронах дерев, ліниво, мовби знехотя, поспівували пташки, і тільки гарненько прислухавшись, можна було почути слабкий відгомін людського гамору, від якого їм ледве не позакладало вуха, коли вони пробиралися крізь натовп.

Оскільки всі закутки парку були знайомі Ернанові з дитинства, Еміліо сказав:

— А далі ви вже йдіть без мене, ласкаві панове. Сьогодні дон Філіп ще похмуріший, ніж звичайно, і хтозна, чи не розгнівається він на мене, коли я його потурбую.

— А де він зараз?

— Мабуть, в альтанці біля фонтану.

— Гаразд, — кивнув Ернан. — Можеш іти.

Слуга поклонився гостям і залишив їх удвох.

— То, може, ти підеш сам, а я зачекаю тут? — спитав у Шатоф’єра його супутник. Говорив він з виразним франсійським акцентом, слова вимовляв м’яко і протягло, а не уривисто та енерґійно, як це робили мешканці Піренеїв.

— Якого ще дідька? — здивувався Ернан.

— Ну… Незручно якось… І взагалі, нам слід було зачекати, поки не прокинеться Філіп. Не до вподоби мені ця вистава. Краще вже я…

— Ти це кинь! — суворо перебив його Ернан. — Я знаю, що роблю. Мені треба у всьому розібратися, надто вже дивні речі я почув від Філіпа… Ану ходімо! Буду я ще зважати на твої дівочі примхи.

Юнак скорився, і обоє неквапно рушили вздовж широкої алеї, облямованої обабіч акуратно підстриженими декоративними кущами. Натренованим оком Ернан помічав найменші ознаки занепаду й запустіння, що з’явилися тут за останні сім років, і скрушно хитав головою. Свого часу справжнім господарем парку був Філіп. Він піклувався про нього, наглядав за порядком, не дозволяв садівникам байдикувати і щедро винагороджував їх за старанну та майстерну роботу. Так, приміром, мавританський фонтан, що став справжньою окрасою парку, був споруджений одинадцять років тому на його власні кошти… Але все це залишилося в минулому, в далекій країні їхнього дитинства, зворотний шлях у яку для них уже закритий.

Посивілий і помітно змарнілий герцоґ Аквітанський сидів на дубовій лаві у просторій альтанці біля фонтану, густо оплетеній довгими паростями виноградної лози. Він зосереджено читав якусь книгу і не відразу помітив гостей, що зупинилися біля входу і, поскидавши капелюхи, ґречно вклонилися.

— Моє шанування, монсеньйоре, — чемно привітався Ернан.

Герцоґ ледь здригнувся від несподіванки і підвів на відвідувачів свій втомлений погляд.

— Добридень, пане де Шатоф’єр, — незворушно відповів він. — Радий бачити вас в доброму здоров’ї. Я від самого початку підозрював, що чутки про вашу загибель трохи перебільшені… І вас вітаю, добродію, — кивнув він юнакові, відкладаючи убік книгу. — Прошу сідати, панове.

Дарма що сам герцоґ помітно постарів, і його колись золотаве волосся стало срібним, голос у нього був, як і раніше, чистим та звучним, от тільки ще виразніше бриніли в ньому сумовиті нотки.

Поки молоді люди влаштовувалися на лаві за невисоким, круглим столом, герцоґ покликав свого камердинера, який вештався поблизу, і наказав принести для гостей частування. Коли слуга подався виконувати це доручення, герцоґ зміряв Ернана пильним поглядом і промовив:

— Сподіваюсь, ґрафе, вас можна привітати з вдалим поверненням.

— Ще б пак! — Ернан випростав могутні, мов стовбури, ноги і всією вагою відкинувся на спинку дубової лави, яка жалібно заскрипіла від такого безцеремонного поводження з нею. — Як бачите, я цілий і неушкоджений, на здоров’я гріх скаржитися. Та й збитків ніяких не зазнав, навпаки навіть — лише примножив свій статок.