Професор Вільчур

Зрештою, і сам Вільчур не відчув зміни. Багато років він не надавав великого значення грошам. Колись, коли його дружина, світлої пам’яті Беата, ще була з ним, він працював по кільканадцять годин на добу, вірив, що великою розкішшю, автівками, дорогим хутром та прикрасами може забезпечити їй радість і щастя. Й ось одного разу вона все це залишила, залишила й пішла, взявши маленьку Маріолу. Разом з її відходом розвіялися його ілюзії. Усі зусилля, зроблені до цього часу, вся наполеглива і вперта боротьба за існування здавалася смішним непорозумінням, безглуздим зусиллям, трагічною помилкою.

А потім настали роки… зовсім інші роки… Хто знає, чи не слід їх благословити, ті роки, проведені на шляхах волоцюги, роки, проведені серед добрих людей, коли праця із сокирою в руці або з важким мішком на спині була роботою за простий шматок хліба… Втрата пам’яті. Так. Багато років він не знав, хто він, звідки він, як його звати. А втрата пам’яті тоді не була для нього благом? Чи не повинен він благословити Бога за те, що відібрав йому свідомість минулого, свідомість смертельної рани, завданої його серцю, до безпам’яті закоханому серцю, жінкою, яку кохав понад усе…

Попіл часу притрусив минуле, попіл часу притрусив волосся…

З минулого йому лишилась тільки Маріола… Чи лишилася?..

Він бачив її лише один раз протягом трьох років, після того як вона вийшла заміж. Він не ображався ні на неї, ні на Лешека. Що ж, у кожного своє життя. Молоді птахи вилітають зі своїх гнізд, будуючи своє, і ніколи не повертаються до старого. Родина Лешека живе в Америці, і хоча вони часто пишуть, все більше й більше відчувається з їхніх листів ця відстань у тисячі кілометрів, цю перепону багатьох тисяч інших, відмінних, чужих умов життя, які відділяють їх від нього.

«Я їм не потрібний, – думав Вільчур, – а при їхньому багатстві вони навіть не відчують втрати, якщо після мене нічого не отримають».

Після смерті… Вперше його осінила думка, що він уже старий. Досі безліч щоденної праці та його невтомна енергія приховували перед його очима той факт, що він наближається до того віку, коли більшість людей думає лише про смерть. Коли Вільчур прочитав ці слова в інтерв’ю Добранецького, вони видалися йому такими смішними й нікчемними, як і решта його підступного судження. Минали дні і тижні, а він дедалі більше задумувався про свою старість.

Хоча Вільчур щодня о сьомій ранку був на ногах, а о восьмій – в клініці, як правило, пообідній час проводив вдома. Переважно на самоті.

Він відчував втому. Через постійні нападки, на які він не реагував, його нервовий стан погіршувався, а це позначалося на здоров’ї та самопочутті професора.

Тоді він почав пити. Це не була залежність. Просто старий, досвідчений Юзеф, слуга Вільчура, одного дня запропонував йому чарку коньяку:

– Ви трохи застудилися, пане професоре. Це піде вам на користь.

З того дня, після обіду, коли він сідав у кабінеті перед каміном, поруч з чашечкою чорної кави на столику стояла пляшка коньяку. Кілька чарок чудово розігрівали його, допомагали відволіктися від неприємної реальності, дарували ілюзію гарного настрою і задоволення. І найбільше присипляли нерви, нерви, яким останнім часом справді був потрібен спокій.

Постійні нападки на Вільчура вплинули навіть на його найближче оточення. У клініці, як йому вдалося зауважити, частина персоналу критично ставилися до нього й чітко дрейфували в бік Добранецького чи з переконання, чи для того, щоб заручитись його підтримкою у зв’язку з наближенням нового періоду його влади.

Ставлення Вільчура до Добранецького ніби зовсім не змінилося. Вимушені щодня контактувати в клініці, як і раніше, вони спілкувалися між собою, брали участь в консиліумах і нарадах. Однак обидва намагалися мінімізувати взаємні контакти. Вони також уникали будь-яких суперечок. Тому, коли професор Добранецький наказав секретареві, щоб відтепер йому не давали пацієнтів з четвертого поверху (безплатне відділення), Вільчур без будь-яких протестів прийняв це до відома і з того часу сам робив обхід у тому відділенні.

Власне, у цьому відділенні він пережив несподіваний випадок. Під час одного з обходів зустрів чоловіка, якого привезли до нього під іменем Кипріяна Омели, а точніше Омела впізнав Вільчура.

Це було так: професорові дали знати, що той пацієнт опритомнів. Коли Вільчур увійшов до його палати і нахилився над хворим, той розплющив очі і довго вдивлявся в обличчя професора, потім ледь усміхнувся і сказав:

– How do you do, darling[1]!

– Звідки я вас знаю? – спитав Вільчур.

Пацієнт в усмішці оголив гнилі зуби.

– Нас представив церемонімейстер на прийомі у княгині Монтекукули.

Професор засміявся.

– Авжеж, я також пізнаю ваш голос і те, як ви говорите.

– Це не важко, mon cher[2]. У мене є звичка змінювати голос лише один раз у житті. У період хлоп’ячої мутації. Що ж до того, як я говорю, я ніколи не перестаю бути вишуканим.

Професор підтягнув стілець і сів.

– Мабуть, це було дуже давно, – задумливо сказав він.

Омела заплющив очі.