Професор Вільчур

Уже була десята, коли Вільчур вийшов з лікарні. Внизу він побачив Люцію, яка чекала на нього. Його зворушив її вигляд. Йому промайнуло в думці, що ця бідна дівчина у розпачі, прибита подіями, в центрі яких вона мимоволі опинилася, може здійснити якесь безумство.

Він посміхнувся і взяв її під руку:

– Ну, шановна пані, більше твердості, більше твердості. Не можна так перейматися. Жодна людина не може бути абсолютно впевнена у безпомилковості всіх своїх дій. І жоден лікар. Трапилось, що трапилось, треба про це шкодувати, слід подвоїти увагу, але не можна впадати у депресію.

Люція скрушно похитала головою:

– Ні, пане професоре. Це не депресія. Це відчай від думки, що пан професор може бути переконаний у моїй недбалості. Усі обставини проти мене… Я хотіла б, щоб ви дали мені можливість усе пояснити…

Вільчур сильніше стиснув її руку.

– Але, дорога панно Люціє…

– Ні, ні, пане професоре, – перебила вона його. – Об’єктивно кажучи, я заслуговую на осуд і знаю, що ви не можете надалі співпрацювати зі мною. Наражати себе на роботу зі мною. Я готова до всього. Я просто хочу, щоб ви мені повірили, щоб ви не сумнівалися в мені… Моя вина – це не байдужість і навіть не легковажність… Можливо, тільки дуже велика довіра до доброї волі й відданості… професорові Добранецькому… Я відповідатиму за всі наслідки… Якщо навіть заберуть право на лікарську практику, хай буде!.. Але повірте мені…

– Та, я вірю, вірю, люба пані, – запевнив Вільчур. – І ви можете бути спокійна, ніхто у вас нічого не забере, як і колись, ви залишитесь у клініці, і моя довіра до вас не зменшиться ні на йоту.

Якусь мить вони йшли мовчки, і Вільчур заговорив незвичайно різким, як на нього, тоном:

– Ви молода, дуже молода, і тому я пробачу вам, і це єдина справжня провина, яку ви допустили. Яку ви щойно допустили… Я спробую забути, що ви, можливо, на мить засумнівались у добрій волі професора Добранецького, добрій волі будь-якого лікаря. Лікар може помилятися, але в світі немає такого, чуєте мене, такого, який би без будь-якої причини міг би поставити під загрозу смерті пацієнта. Ви як лікар повинні зрозуміти… Ви повинні в це вірити! У той момент, коли перестаєш вірити в це, треба перестати бути лікарем.

Люція обізвалася виправдувальним тоном:

– Я тільки хотіла зазначити, пане професоре, що професор Добранецький…

– Давайте більше не будемо про це говорити, – рішуче перебив її Вільчур. – Нехай Бог боронить вас від того, хто звіряється в якихось своїх… Ну, даймо цьому спокій. Подивіться, яка гарна ніч. Скільки зірок.

Він нахилився до неї з посмішкою.

Розділ ІІІ

Зміст ранкових газет викликав на обличчі Ніни Добранецької рум’янець. Вона наказала привезти усі, й не було жодної газети, яка б не помістила інтерв’ю з її чоловіком. Майже у кожній були суворі коментарі, які засуджували недбалість у клініці, котра роками була відома своїм зразковим порядком та високим рівнем знань лікарів. Деякі видання навіть вимагали відставки професора Вільчура, інші висловлювали побоювання: якщо в цій клініці таким недбалим чином поставилися до світової слави багатого пацієнта, то як там узагалі лікують звичайних людей. У всіх публікаціях також нагадувалося, що багаторічна амнезія професора Вільчура не могла не залишити сліду на сучасному стані його душевного здоров’я, доказом чого можуть бути залишки його знахарських уподобань до вживання трав, навіть тих, які офіційно наука давно визнала нікчемними або навіть шкідливими.

Інтерв’ю, яке дав її чоловік, видалося Ніні занадто слабким. Цей чоловік пропустив найкращу нагоду, щоб розчавити, нарешті, цілковито знищити опонента і відкинути його від аудиторії. Зайвими були ці перебільшені компліменти на адресу Вільчура. Необхідно було чіткіше підкреслити його вік і додати щось як свідчення симптомів рецидиву амнезії. Перегорнувши газети, пані Ніна натиснула на дзвінок.

– Пан професор уже встав? – спитала вона служницю.

– Пан професор пішов уже годину тому.

– Годину тому? – здивувалася пані Ніна.

Вчора вона не бачила свого чоловіка. Про смерть Доната дізналася з надзвичайних додатків до щоденних газет. Кілька разів намагалася по телефону зв’язатися зі своїм чоловіком, але в клініці їй завжди відповідали, що він не може підійти. Він повертався додому пізно вночі, коли вона вже спала. А сьогодні перед восьмою він вийшов з дому, чого майже ніколи не робив.

– Можеш йти і приготуй мені ванну, – відпустила вона служницю.

Пані Ніна вирішила діяти. Перш за все потрібно було з’ясувати, який резонанс серед знайомих викликали статті у ранковій пресі, і постаратися схилити різні впливові особистості, щоб максимально критично поставились до особи Вільчура. Це не було надто важке завдання в атмосфері, яку створили випадки. Кожен із співрозмовників пані Ніни розумів, що пані Добранецька, як дружина заступника й найближчого співробітника Вільчура, може мати більш детальну та багатшу, ніж преса, інформацію про перебіг операції та причини смерті Доната.

І пані Ніна не розчарувала цих очікувань.