Професор Вільчур

Добранецький важко опустився у фотель. Його зосереджене обличчя ніби застигло. За мить він натиснув дзвінок. Увійшла медсестра.

– У якій палаті розмістили Доната? – коротко запитав він.

– У чотирнадцятій, пане професоре.

– Моя операція о першій?.. Будь ласка, переконайтеся, що доктора Бернацького повідомлено. Дякую, пані.

Коли медсестра вийшла, Добранецький підвівся і подивився на годинник. Почекав півгодини, а потім пішов. На другий поверх вели широкі мармурові сходи. Палата номер чотирнадцять була біля них. Він постукав і увійшов. Медсестра допомагала перевдягатися Донатові. Побачивши Добранецького, він весело вигукнув:

– О, професоре! Як мені приємно вас бачити. Будете мене сьогодні дорізати.

– Добрий день, маестро. Чудово виглядаєте, – Добранецький затримав руку співака у своїй, – але навіщо ви використовуєте множину? Ви чітко вимагали, щоб вас оперував Вільчур. Ви втратили довіру, шановний маестро, до свого колишнього лікаря.

– Я маю до вас повну довіру, пане професоре, – вимушено засміявся Донат.

– Дайте спокій цим справам, – вільним тоном відповів Добранецький. – Розкажіть мені, що з вами сталося, та не про ваші мистецькі успіхи, бо цим преса аж гуде, а про ваші приватні історії. Ви все ще так безконтрольно насолоджуєтесь своїми любовними успіхами?

Донат щиро засміявся:

– Але ж цього ніколи не забагато! – Його очі загорілися.

– Вам слід більше берегти серця жінок у переносному значенні та, власне, і не в переносному також, – пожартував Добранецький.

Це він сказав не без підстав. Донат, незважаючи на свій прекрасний вигляд, майже атлетичну будову й жвавий темперамент, з юності мав слабке серце. Його мати, користуючись тісними стосунками з Добранецьким, часто зверталася за порадою щодо сина.

Донат саме жваво розповідав про якусь свою нову пригоду, коли постукали у двері. Це була доктор Канська. Згідно з регламентом вона повинна була оглянути пацієнта перед операцією. Однак, зауваживши професора й пацієнта, вже готових до операції, вона зупинилася у дверях.

– Ви мене шукаєте? – спитав Добранецький. – Дуже добре, що я вас бачу. Чи не будете ви так ласкаві, пані-колего, оглянути цього мого старенького. Ви знаєте, палата 62. Незабаром він йде під ніж. Кілька зміцнюючих ін’єкцій, якщо ви будете вважати за доцільне, можуть бути корисними. Дякую, прошу поспішити.

Лікар Люція хотіла щось запитати, але Добранецький уже звернувся до Доната зі словами:

– А що далі, маестро?

– Дуже красива дівчина, – зацікавився Донат. – Це лікарка?

– Так, це наша молода лікарка-терапевт, – пояснив Добранецький.

Через кілька хвилин лікар Кольський з’явився з медсестрою.

– Маестро, вже час в операційну.

Операція почалася вчасно. Вона не належала ні до важких, ні до складних. Однак з метою убезпечити горло пацієнта застосування місцевої анестезії було не рекомендоване, і Доната мали оперувати під загальним наркозом.

Під час операції асистували доктор Янушевський і доктор Кольський. Сильне світло прожектора відбивалося на дзеркальному диску і, збільшене, освітлювало внутрішню ділянку оперованого горла. Праворуч, окрім залози, був трохи темніший, ніж навколишня слизова, наріст у формі половини лісового горіха. Так насправді поки що це не загрожувало голосові Доната, і ніколи, як доброякісна пухлина, не могла загрожувати його здоров’ю, але останнім часом вона збільшувалась і її безпечніше було видалити. Принагідно треба було б видалити невеликі спайки, які залишилися від торішньої ангіни. Усе це разом, як передбачив професор Вільчур, не мала би зайняти більше двадцяти п’яти – тридцяти хвилин.

У тиші операційної зали електричний годинник з незмінною точністю вибивав секунди. Довша стрілка власне наближалася до одинадцятої хвилини, коли доктор Кольський, спостерігаючи за пульсом пацієнта, швидко повернувся до фельдшера за своєю спиною і нетерпляче махнув рукою.

Слів не треба було.

Вправні пальці фельдшера вже наповнили шприц, і за мить голка занурилася під шкіру пацієнта. Минуло ще дві хвилини, і процедуру треба було повторити.

На вісімнадцятій хвилині професор Вільчур змушений був перервати операцію.

Операційну наповнював тупіт швидких кроків. Візок з кисневим апаратом. Штучне дихання. Нові ін’єкції.

На двадцять п’ятій хвилині пацієнт помер.

Причина смерті не вимагала ніяких пояснень. Усім було зрозуміло: серце оперованого не витримало наркозу. Професор Вільчур зняв рукавички й маску, на його обличчі застиг якийсь кам’яний вираз. Йому не було чим докоряти, і все ж смерть людини в клініці під час його операції, операції настільки тривіальної, була для нього ударом.

Він іще не замислювався над тим, яку хвилю викличе цей трагічний випадок, які матиме наслідки. Для нього особисто жахливим було те, що в клініці, якою він керував, через якусь незрозумілу недбалість, чиюсь помилку чи непорядність вбито чоловіка, який іще півгодини тому з посмішкою і довірою віддав в його руки турботу про своє здоров’я та життя.