"Профессии: из первых уст"

Кілька альтанок, встановлених на території притулку, ніколи не пустують. На стільцях і лавках розташувалися ... ні, не люди, а цілі епохи, історії та долі з втомленими від життя очима, кимось обдурені, зраджені, вже не в змозі боротися ні з чим і ні з ким…

Сідаємо до них та уважно прислухаємось. Наймолодшій підопічної притулку 54 роки, найстаршій - 94. В одній установі, розрахованій на 40 осіб, проживають 38 миколаївців, з них 19 - інваліди, частина яких не встають з ліжка і вимагають особливого догляду. Цілодобово їм допомагають медсестра і санітарка, а їхній спокій береже охоронець.

Важко виділити з них когось одного, вони такі різні, так потребують турботи, тепла, любові і розуміння...

Чоловік, який втратив ноги, сидячи у візку, розповідає про Чорнобильську катастрофу, яку не просто пам'ятає, а пройшов особисто. Тоді він був далекобійником. Возив матеріали, якими засипали реактори… Поруч з ним чоловік із задоволенням виробляє зі шкіри різноманітні прикраси, говіркий і добродушний... Робить, як вміє та не перестає цінувати життя. А ось 94-річна старенька, яка пам'ятає не тільки закінчення, а й початок Другої світової. Правда, розповідає про це вона вже досить плутано, оскільки погано чує і часто втрачає нитку бесіди...

Не одними лише спогадами живуть у притулку. Трішки дивно, але тут і нове життя будують. Яскравий тому приклад – одне подружжя. Вони одружились саме в притулку ще у 2011 році. На той час Людмилі було 53 роки, а Юрію, інваліду з дитинства, – 49. Він вже прожив близько семи років тут, а вона щойно прибула – три місяці як, розчарована в житті, сумна. З посмішкою наречений розповідає, що тому не одружився все життя, що чекав свою Людмилу. Позбавлена зору, Людмила в свою чергу бачила серцем доброту Юрія. Так і створилася нова ланка суспільства, вкотре довівши, що вік коханню не завада. Співробітники міського палацу одружень вручили подружжю свідоцтво про шлюб, а директор притулку виділив їм окрему кімнату.

Поки ми тут, кілька разів дзвонять, дізнаються, просяться, але місць на всіх не вистачає. «От якби розширити територію, – задумливо говорить Володимир Якович.– Міська влада давно намагається домовитись із людьми в сусідніх будинках про надання їм рівного житла ... А у нас би цілий величезний комплекс вийшов. І більшій кількості людей ми змогли б допомогти...».