Протистояння. Том 1

Ларрі більше не хотілося там сидіти. Він підвівся й рушив у бік алеї, де була сцена з великою акустичною мушлею. З п’ятнадцять хвилин тому він чув, як звідкись іздалеку кричить покликач страховиськ, та наразі єдиними звуками в парку були клацання його підборів та цвірінькання пташок. Очевидно, до пташок грип не чіплявся. Щастить.

Коли він наблизився до мушлі, то побачив, що на лавах перед сценою сидить якась жінка. Років п’ятдесяти, та вона дуже старалася виглядати молодшою. Одягнена в дорогі з вигляду сіро-зелені слакси та шовкову «селянську» блузку з широким вирізом… «От тільки навряд чи селяни могли дозволити собі шовкові речі», — подумав Ларрі. Вона озирнулася на звук його кроків. В одній руці незнайомка тримала пігулку й наступної миті невимушено вкинула її до рота, наче то був лише арахіс.

— Доброго дня, — сказав Ларрі.

Обличчя спокійне. Блакитні очі блищать гострим розумом. На ній були окуляри в золотій оправі, а дамська сумочка мала оторочку з матеріалу, який скидався на норкове хутро. На пальцях чотири каблучки: два персні з діамантами, один зі смарагдом «котяче око» та обручка.

— Е-е, мене можна не боятися, — сказав він.

Було безглуздо таке казати, та вона мала при собі тисяч двадцять на самих лише пальцях. Звісно, камінці могли виявитися підробками, та вона не скидалася на жінку, яка б носила цирконій з алюмінієм.

— Так, ви здаєтеся доволі безпечним, — сказала вона. — І наче й не хворі.

На останньому слові тон її голосу трохи підвищився, перетворивши репліку на ввічливе запитання. Вона була не такою спокійною, як здавалося на перший погляд: на шиї сіпався м’яз, а за жвавим розумом в очах виднівся той самий притлумлений шок, який Ларрі помітив уранці у своєму погляді, коли голився.

— Гадаю, що ні. А ви?

— Цілком здорова. У вас до підошви приклеїлася обгортка від морозива — бачили?

Ларрі глипнув на черевики — дійсно. Він зашарівся. Певне, вона говорила б подібним тоном, якби в нього була розстібнута ширінка. Він став на одну ногу й спробував позбутися обгортки.

— Ви схожі на лелеку, — сказала вона. — Сідайте, так буде зручніше. Мене звати Рита Блейкмур.

— Приємно познайомитися. Ларрі Андервуд.

Він сів. Вона простягла йому руку, і Ларрі легенько потиснув її, торкнувшись каблучок. Потім він обережно відірвав обгортку від підошви і, скривившись, кинув її в урну біля лавки. «ЦЕ ВАШ ПАРК, ТОЖ ТРИМАЙТЕ ЙОГО В ЧИСТОТІ!» — було написано на ній. Уся процедура здалася Ларрі напрочуд кумедною. Він закинув голову та розсміявся. Це був його перший щирий сміх відтоді, як він прийшов додому й побачив, що мати лежить на підлозі. Від серця відлягло: сміх не втратив своєї чудодійної сили. Він зринав у животі й виривався з-поміж зубів у той самий веселий спосіб. «А забирайтеся до біса!» — відповідав сміх усім негараздам.

Рита Блейкмур усміхалася водночас і разом із ним, і від самого його вигляду, і Ларрі знову вразила її невимушена, проте елегантна краса. Вона мала вигляд типової героїні котрогось із романів Ірвіна Шоу. Може, «Нічного чергового» або того, з якого зробили телевиставу, коли він був іще малим.

— Як почула ваші кроки, я мало не кинулася ховатись, — сказала вона. — Думала, що це йде той чоловік із розбитими окулярами та химерним світоглядом.

— Покликач страховиськ?

— Це ви його так назвали чи він сам так відрекомендувався?

— Моя вигадка.

— Дуже влучно, — кивнула вона, відкрила оторочену норкою (можливо) сумочку й дістала пачку цигарок. — Мені він нагадує божевільного Діогена.

— Так, лише шукає своє справжнє страховисько, — сказав Ларрі та знову засміявся.

Вона підкурила цигарку й випустила дим.

— І він не хворий, — додав Ларрі. — Але більшість заразилася.

— Вахтер у моєму будинку має цілком здоровий вигляд, — сказала Рита. — Він на своєму робочому місці. Уранці я дала йому п’ять доларів чайових. Не знаю, за те, що він не захворів, чи за те, що вийшов на роботу. А ви як гадаєте?

— Насправді я не так гарно вас знаю, щоби сказати напевне.

— Ваша правда.

Вона повернула цигарки до сумочки, і Ларрі побачив там револьвер. Рита простежила за його поглядом.

— Це мого чоловіка. Він був виконавчим директором в одному з провідних банків Нью-Йорка. Так він відповідав усім, хто питав його про роботу, і в нього завжди була перепустка на фуршети. Я-виконавчий- директор-в-одному-з-провідних-банків-Нью-Йорка. Він помер два роки тому. Саме обідав з арабами, у яких такий вигляд, наче вони всі відкриті частини тіла натерли бріоліном. У нього трапився інсульт. Помер у краватці. Як гадаєте, чи може це стати крилатим виразом нашого покоління? Гаррі Блейкмур помер у краватці. Мені подобається.

Перед ними приземлився в’юрок і заходився порпатися в землі.

— Він до смерті боявся грабіжників, тож купив оцей револьвер. Ларрі, а ручна зброя справді голосно бахкає та сіпає руку віддачею?

Ларрі ніколи не стріляв із вогнепальної зброї.

— Не думаю, що в таких малюків сильна віддача. Це тридцять восьмий калібр?

— Здається, тридцять другий.