Протистояння. Том 1

Трохи пізніше (Френні важко було назвати точний час) до студії увірвались інші чоловіки, і почалася перестрілка, яку поставили навіть реалістичніше за страти. Чоловіків мало не обезголовлювало шквалом великокаліберних куль просто в неї на очах: вона бачила, як людей відкидає назад, а з продірявлених ший вириваються й пульсують артеріальні фонтанчики. Френні згадала, як подумала тоді, що їм слід періодично показувати табличку із застереженням для батьків, щоб вони вклали дітей спати або перемкнули канал. Ще пригадалося, як вона думала, що в WCSH можуть забрати ліцензію — програма й справді була страшенно кривавою.

Коли камера задерлася й почала показувати освітлювальне обладнання, що звисало зі стелі, Френні вимкнула телевізор. Вона лягла на диван і подивилася на стелю над власною головою. Там вона й заснула і вранці була вже схильна думати, що все те шоу їй наснилося. Насправді в цьому й полягала суть проблеми: усе почало здаватися їй суцільним жахіттям, що кишить тривогами й страхами. Початком стала смерть матері, а батьків відхід лише посилив це. Як сказали б в «Алісі», ставало все дивасніше й дивасніше.

Відбулися термінові міські збори, на які ходив і її батько, хоча тоді він був уже хворий. Попри те, що Френні почувалася нереально й обнаркоманено, вона пішла разом із ним.

Міська рада була вщерть заповнена: зійшлося більше людей, ніж на збори наприкінці лютого й на початку березня. Звідусіль чулися шморгання, кахикання й чхання. Присутні були налякані й могли розлютитися з найменшого приводу. Перемовлялися вони гучно й хрипко. Зривалися з місць. Вимахували кулаками. Просторікували. Багато хто (не тільки жінки) заливався слізьми.

У результаті вони вирішили закрити все місто. Нікого не впускатимуть. Якщо хтось захоче поїхати — будь ласка, проте слід пам’ятати, що назад їх не пустять. Дороги з міста (насамперед трасу 1) мали забарикадувати автівками. На ці дорожні блоки набирали добровольчу варту, їй мали видати дробовики. Покричавши з півгодини, люди внесли поправку — замість легковиків зупинилися на міських будівельних вантажівках. Якщо комусь треба буде проїхати на північ чи на схід, їх направлятимуть до Веллса чи Йорка, де можна потрапити до траси 95 й оминути Оґанквіт. Як спробують пролізти попри всі застереження — стріляти. «На ураження?» — перепитав хтось із присутніх. «А то», — відповіли кілька голосів.

Група десь із двадцяти людей наполягала на тому, щоб негайно вивезти хворих за місто. Під час голосування їх придушили переважною більшістю, адже до вечора 24 червня, коли відбулися збори, майже всі мешканці міста, які ще не заразилися, мали хворих друзів чи родичів. Багато хто вірив у новини, у яких запевняли, що вакцина скоро стане доступною. Так, вони висіли на волосині, та якщо вона витримає? Чи зможуть вони дивитись один одному в обличчя, якщо виставлять із міста своїх же людей, наче паршивих овець?

Тоді висунули пропозицію вигнати хворих відпочивальників.

Більшість дачників похмуро зауважили, що, сплачуючи податки за котеджі, вони роками допомагали нужденним, місцевим школам, дорогам та громадським пляжам. Саме завдяки літнім грошам лишалися на плаву підприємства, які від середини вересня до середини червня ледве животіли. Коли до них так чемно ставляться, жителі Оґанквіта можуть не розраховувати, що відпочивальники повернуться. Тож хай самі тягнуть свою лямку, ловлячи лобстерів та копирсаючись у багні в пошуках мідій та інших молюсків. І врешті-решт місцеві погодилися не випроваджувати їх із міста — у голосуванні дачники здобули значну перевагу.

Бар’єри поставили до півночі, а до світанку наступного дня, 25 червня, уже застрелили кількох людей. Не просто поранили — було троє-четверо вбитих. Майже всі вони їхали з півночі — нажахані, очманілі від паніки втікачі з Бостона. Деякі з них охоче завертали до Йорка, а інші були надто ошалілими й намагалися або протаранити барикади, або об’їхати їх ґрунтовим узбіччям. Та з ними розібралися.

До вечора того дня більшість вартових також захворіли й палали гарячкою, раз по раз затискаючи дробовики колінами, щоб сякнутися. Деякі з них просто непритомніли, і їх відвозили до імпровізованого шпиталю, який організували в міській раді, — там вони й помирали. Фредді Діленсі та Кертіса Бошампа спіткала саме така доля.

Учора вранці батько, який був категорично проти всіх отих барикад, не встав із ліжка, і Френні сиділа вдома й доглядала його. Пітер не дозволив їй відвезти його до шпиталю. Він сказав дочці, що, коли йому судилося померти, він волів би віддати Богові душу вдома — з гідністю та не серед чужих людей.