Протистояння. Том 1

Крістофер Брейдентон борсався в маренні, наче в сипучих пісках. Боліло всеньке тіло. Обличчя здавалося чужим, фізіономією якогось товстуна — йому ніби дюжину ін’єкцій силікону зробили. Горлянка перетворилася на клубок оголених нервів, та ще страшнішим було те, що отвір у ній стиснувся до шпарини, не більшої, ніж дірочка в дулі іграшкового пістолета. Дихання зі свистом пролазило крізь цей страхітливо вузенький, життєво необхідний для підтримання зв’язку зі світом продух. Та це не все: до розміреної, болючої пульсації додавалося відчуття, ніби його затягує під воду. Однак найгіршим був жар. Крістофер не пригадував, щоб його колись так підсмажувало — навіть два роки тому, коли він перевозив до Лос-Анджелеса двох політичних в’язнів, що лишили заставу та втекли від суду в Техасі. Їхній древній «понтіак темпест» здох на трасі 190 посеред Долини Смерті, і тоді було спекотно, але не так, як тепер. Крістофер палав у нутрі, немов сонце ковтнув.

Він застогнав і спробував відкинути покривало, та сил не лишилося. І чи сам він ліг до ліжка? Брейдентон так не думав. З ним був іще хтось чи щось… він мусив би пам’ятати, однак голова не працювала. Йому пригадувалося лише те, що боявся він і до того, як захворів, бо знав, що хтось (чи щось) має прийти, і йому було потрібно щось зробити… але що?