Протистояння. Том 1

Важливим було лише те, що прикрий випадок уже стався. Старкі перенісся до 1968-го, на двадцять два роки назад. Він сидів в офіцерському клубі в Сан-Дієґо, коли до них дійшла звістка про Келлі й трапунок у Мілай 4[81]. Старкі грав у покер із чотирма товаришами, двоє з яких тепер були членами Об’єднаного комітету начальників штабів США. Про гру одразу ж забули, зовсім забули: чоловіки взялися обговорювати, що цей випадок зробить з армією, адже у вашингтонській пресі панувала атмосфера полювання на відьом, і йшлося не про одну з ланок, а про армію загалом. Один із них — чоловік, який наразі міг напряму дзвонити жалюгідному хробакові, який із 20 січня 1989 року видавав себе за президента країни, — обережно поклав карти на повстяне покриття стільниці та сказав: «Джентльмени, стався прикрий інцидент. А коли трапляється прикрий інцидент, у якому фігурує будь-яка гілка Збройних сил Сполучених Штатів, ми шукаємо не коріння, а гілки, які краще обстригти. Армія — наші мати й батько. Коли приходиш додому й бачиш, що матір зґвалтовано, а батька побито й пограбовано, перш ніж дзвонити в поліцію або починати розслідування, ти прикриваєш їхню наготу. Бо ти їх любиш».

Ні до, ні після того Старкі не чув такої гарної промови.

Тож він відімкнув нижню шухляду стола й намацав там тоненьку блакитну папку, перев’язану червоною плівкою. «ЯКЩО ПЛІВКУ РОЗІРВАНО, ПОВІДОМТЕ ВСІ ОХОРОННІ ПІДРОЗДІЛИ» — було зазначено на обкладинці. Старкі розірвав плівку.

— Перша базо, ви там? — торохкотів голос. — Ми вас не чуємо. Повторюю, не чуємо.

— Я тут, «Леве», — сказав Старкі.

Він відкрив книгу на останній сторінці й провів пальцем колонкою, відміченою як «НАДЗВИЧАЙНІ КОНСПІРАТИВНІ КОНТРЗАХОДИ».

— «Леве», чуєте мене?

— Ясно й чітко, Перша базо.

— Троя, — підкреслено сказав Старкі. — Повторюю, «Леве»: Троя. Будь ласка, підтвердьте. Вам слово.

Тиша. Далеке мимрення білого шуму. Старкі мимохіть пригадав саморобні рації з дитинства, які виготовляли з двох бляшанок «Дель Монте» й двадцяти ярдів вощеної нитки.

— Повторюю…

— О Боже! — захлинувся молодий голос у Сайп-Спрінгс.

— Підтверджуй, синку, — сказав Старкі.

— Т-троя, — промовив голос. А потім іще раз, упевненіше: — Троя.

— Дуже добре, — спокійно сказав Старкі. — Благослови тебе Бог, синку. Кінець зв’язку.

— І вас, сер. Кінець зв’язку.

Клацнуло. Загудів білий шум. Знову клацнуло. Тиша. А тоді почувся голос Лена Крейтона:

— Біллі?

— Так, Лене.

— Я все записав.

— Чудово, Лене, — втомлено промовив Старкі. — Складай звіт так, як вважаєш за потрібне. Як вважаєш за потрібне.

— Біллі, ти не розумієш, — сказав Лен. — Ти вчинив правильно. Гадаєш, я цього не розумію?

Старкі дозволив повікам зімкнутися. На мить усі солодкі «колеса» полишили його.

— Благослови й тебе Бог, Лене, — сказав він тремким, близьким до зриву голосом.

Старкі вимкнув зв’язок і повернувся до монітора № 2. Чоловік склав руки за спиною, як «Блек Джек» Першинг — так, ніби оглядав свої війська. Він спостерігав за Френком Д. Брюсом та місцем його останнього спочинку. Трохи згодом Старкі заспокоївся.

———

Коли виїхати із Сайп-Спрінгс на трасу 36 і рухатися нею в південно-східному напрямку, то за день опинишся в Х’юстоні. Автомобіль, який мчав на швидкості вісімдесят миль на годину, був трирічним «понтіаком-бонвілем». Коли він вискочив на вершину пагорба й погнав донизу, виявилося, що дорогу заблокував непоказний «форд», і мало не сталась аварія.

Водій, тридцятишестирічний позаштатний кореспондент популярної «Х’юстон Дейлі», тупнув на гальма з підсилювачем — завищали шини, і ніс «понтіака» спочатку пірнув, а тоді хвицнув ліворуч.

— Святий Боже! — закричав із пасажирського місця фотограф.

Він упустив фотоапарат на підлогу й узявся похапцем натягувати ремінь безпеки.

Водій відпустив гальма, оминув «форд» узбіччям, а тоді відчув, що ліві колеса пробуксовують у м’якому ґрунті. Він натиснув на педаль газу — «бонвіль» зреагував кращим зчепленням і вискочив назад на асфальт. З-під шин чвиркнув блакитний дим.

«Сонце, ти хлопця свого любиш?

Він — людина честі.

Сонце, ти хлопця свого любиш?» — тим часом линуло з колонок.

Водій знову гупнув по гальмах, і «бонвіль» закляк посеред гарячого пустельного пейзажу. Тремкими від переляку грудьми він втягнув у себе повітря, а тоді зайшовся кашлем. Кореспондент почав злитися. Він дав задній хід і під’їхав до «форда» та двох чоловіків, які стояли позаду автівки.

— Слухай, — занервувався фотограф. Він був гладким і не встрявав у бійку з дев’ятого класу. — Слухай, може, краще просто…

Вискнули шини, фотографа кинуло вперед, і він крекнув — кореспондент знову зупинив «понтіак», тоді одним різким рухом поставив перемикач передач на режим паркування й вийшов на дорогу.

Скрутивши пальці в кулаки, він рушив до двох молодиків, які й досі стояли позаду «форда».

— Так, довбойоби! — крикнув він. — Через вас ми мало на хер не вбились, і я вимагаю…