С@мотність в мережі. 15 хвилин по тому

Та, бари — то незвичайні місця. Тут часто все починається і так як в Колумбусі, Огайо, часом може закінчитись. Власне в барах, заповнених людьми, народжується самотність і почуття, що справжнє життя — десь в іншому місці. І той бар, який власне залишився за його плечима, був саме таким. Насправді тільки заради цього бару в готелі Меркур приїхав сюди з вокзалу Берлін Зоо. Бо власне тут були вперше на відстані витягнутої руки. Тут вперше побачив відбиток її губ. На візитці. Але вже тоді навіть той відбиток на картці належав іншому чоловікові.

В першу хвилину освітлення холу готелю осліпило його. Він пройшов мармуровою підлогою до стійки портьє.

Чи не могла би мені пані замовити таксі до вокзалу Берлін Ліхтенберг? — промовив, стишивши голос.

Портьє спала підібгавши ноги в шкіряному кріслі біля комп’ютера. Розбуджена, підняла комір гранатової куртки уніформи і підтягнула його наверх під бороду наскільки це було можливо. Мала майже чорне волосся, пасмо якого прикривав куточок її рота. Лівою рукою закинула його за вухо, відкриваючи чоло.

На хвилину він задивився на те чоло як зачарований. То ЇЇ чоло з тієї ночі в Парижі. Той самий вид, той самий пробор з правої сторони. Доторкався того місця пальцями. А потім язиком. А вранці, коли ще спала, вдивлявся в те місце і ніжно гладив його пучками пальців. Згадав, як вона прокинулась, взяла його долоню між свої і так те сплетіння стиснула ногами. Прошептала: «Якуб, ти — настільки інший. Як ніби Бог, створюючи тебе, задивився на хмарку і дав тобі всього більше. Так по-іншому торкаєшся, як ніби хотів відчути кожну мою молекулу і запам’ятати назавжди. А потім опишеш мені то все так чудово в е-мейлі і я тим зачаруюсь. Бо ти — такий інший, Якуб. Просто інший. Якубку, чуєш мене?»

Він згадав, що коли вона так шепотіла, він уважно вдивлявся в те місце на її чолі. Завжди мав якесь улюблене місце на обличчі коханої жінки. У Наталії то був правий куточок рота.

Перепрошую пана, — сказала портьє, невдало маскуючи заклопотаність. — Навіть не помітила, коли я заснула. То очевидно через ту книжку, — вказала на товсту червону книгу зі знаком параграфу на обкладинці.

Нічого страшного. У вас гарне чоло, — сказав, посміхаючись до неї. — Чи не могли би ви замовити мені таксі?

Звичайно.

Усміхнулась, підіймаючи трубку телефону. Дала назву готелю і записала на паперовій картці номер, який очевидно продиктував диспетчер. Подаючи йому картку, сказала:

Таксі зупиняються біля південного заїзду на парковку. Як вийдете з готелю, поверніть вліво, перейдіть навкіс через паркінг до в’їздної брами. Наші клієнти мають в тій фірмі спеціальні знижки. Подайте водієві картку з тим номером. Він це використає, нараховуючи оплату.

Так, звичайно — відповів, затискаючи папір в долоні. Спеціальна знижка до вокзалу Ліхтенберг…

Вона раптово піднялась з крісла, стала перед ним, поправили волосся, знову відкриваючи чоло, і подивилась йому в очі. Опустив голову.

То я вже піду, — тихо промовив.

За дверима повернув наліво. Викладений кам’яною бруківкою під’їзд до готелю з’єднувався біля клумби з вузькою доріжкою, що вела до парковки. Прямо по діагоналі квадратної парковки побачив освітлену сторожову будку біля в’їздної брами.

В ній спала старша жінка, поклавши голову прямо на стіл. Не помітила, як він проходив. Не будив її, нахилився і протиснувся під шлагбаумом, що перегороджував в’їзд. З правої сторони, наполовину на тротуарі, наполовину на дорозі, стояло таксі. Сів.

Добрий день. Вокзал Берлін Ліхтенберг, — сказав, розстібаючи куртку.

Водій не поворухнувся.

Ліхтенберг, вокзал, — повторив голосніше.

Водій і далі сидів не рухаючись. Потім нахилився до радіо біля таксометра і не повертаючи голови тихо проговорив:

Прошу вибачення, але я не їду до Ліхтенбергу. Замовлю пану наше інше таксі. Не займе то більше, ніж 3 хвилини. Прошу вибачити мене. Я влаштую так, що пан поїде безкоштовно.

Як це ви не їздите до Ліхтенбергу? — вражено перепитав.

Водій почав натискати клавіші радіостанції, засвітив світло в кабіні і повернувся, щоб витягнути підвішений під стелею квадратний мікрофон.

Боже… то ви…

Світло впало на його обличчя.

«Плакати треба в спокої. Тільки тоді матимеш від того радість» Ніби то було вчора. «Плакати треба в спокої.» То він. Ті самі очі.

Водій вглядався в нього з рукою, впертою в дах.