Садок вишневий коло хати

«Не кидай матері!» — казали,А ти покинула, втекла.Шукала мати — не найшла,Та вже й шукати перестала,Умерла плачучи. ДавноНе чуть нікого, де ти гралась;Собака десь помандрувала,І в хаті вибито вікно.В садочку темному ягнятаУдень пасуться. А вночіВіщують сови та сичіІ не дають сусідам спати.І твій барвіночок хрещатийЗаріс богилою, ждучиТебе, неквітчану. І в гаїСтавочок чистий висихає,Де ти купалася колись.І гай сумує, похиливсь.У гаї пташка не співає —Й її з собою занесла.В яру криниця завалилась,Верба усохла, похилилась,

І стежечка, де ти ходила,Колючим терном поросла.Куда полинула, де ділась?До кого ти перелетіла?В чужій землі, в чужій сем’їКого ти радуєш? до кого,До кого руки приросли?Віщує серце, що в палатахТи розкошуєш, і не жальТобі покинутої хати...Благаю Бога, щоб печальТебе довіку не збудила,Щоб у палатах не найшла...Щоб Бога ти не осудилаІ матері не прокляла.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург]

V

«Чого ти ходиш на могилу? —Насилу мати говорила. —Чого ти плачеш ідучи,

Чому не спиш ти уночі,Моя голубко сизокрила?»«Так, мамо, так». І знов ходила,А мати плакала ждучи.Не сон-трава на могиліВночі процвітає,То дівчина зарученаКалину саджає,І сльозами поливає,І Господа просить,Щоб послав він дощі вночіІ дрібнії роси.Щоб калина прийнялася,Розпустила віти.«Може, пташкою прилинеМилий з того світа.Зов’ю йому кубелечкоІ сама прилину,І будемо щебетатиЗ милим на калині.Будем плакать, щебетати,Тихо розмовляти,

Будем вкупочці уранціНа той світ літати».І калина прийнялася,Віти розпустила.І три літа на могилуДівчина ходила.На четверте... Не сон-траваВночі процвітає,То дівчина з калиноюПлаче, розмовляє:«Широкая, високаяКалино моя,Не водою до схід сонцяПоливаная.Широкії ріки-сльозиТебе полили.Їх славою лукавоюЛюде понесли.Зневажають подруженькиПодругу свою,Зневажають червонуюКалину мою.

Повий мою головоньку,Росою умийІ вітами широкимиОд сонця закрий.Вранці найдуть мене люде,Мене осміють.Широкії твої вітиДіти обірвуть».Вранці-рано на калиніПташка щебетала;Під калиною дівчинаСпала, не вставала:Утомилось молодеє,Навіки спочило...Вставало сонце з-за могили,Раділи люде, встаючи.А мати й спати не лягала,Дочку вечерять дожидалаІ тяжко плакала ждучи.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург]

VI