Що впало, те пропало

— Спробуй прийти до мене з цими записниками на початку двадцять першого століття, якщо вони все ще будуть у тебе. Навіть якщо б у мене зараз було коло знайомих приватних колекціонерів, ніхто, навіть найбільш одержимі, і ті не доторкнулися б до такої небезпечної речі.

Морріс якийсь час дивився на нього занімівши. Потім нарешті вимовив:

— Нічого такого ти не говорив, коли ми планували…

Енді схопився обома руками за голову.

— Ми нічого не планували! І не намагайся на мене нічого перекладати. Ніколи! Я знаю тебе, Моррі. Ти їх украв не для того, щоб продати. Принаймні, не прочитавши. Потім ти, напевно, погодишся показати дещо з них світові, якщо ціна влаштує. Але головне в цьому всьому — ти просто схибнувся на цьому Джоні Ротстайні.

— Не треба так говорити. — Пульсація в скронях посилилася.

— Я буду так говорити, якщо це правда, а це правда. Ти схибнувся ще й на темі Джиммі Ґолда. Це через нього ти потрапив до тюряги.

— Я потрапив до тюряги через матір. Вона, можна сказати, своїми руками мене туди запхала.

— Яка різниця? Це в минулому. А зараз сьогодення. Якщо не станеться дива, незабаром чекай на поліцейських. І вони прийдуть з ордером на обшук. Якщо ти ці записники зберігатимеш у себе, коли вони постукають у двері, вважай, що тобі гаплик.

— З якого дива їм до мене приходити? Нас ніхто не бачив, а мої напарники… — Він підморгнув. — Скажімо так, мертвий не видасть.

— Ти… Що? Убив

їх? І їх убив? — З Енді можна було писати картину нелюдського жаху.

Морріс знав, що говорити цього не варто було, але — кумедно, як це «але» час від часу проскакує — Енді був таким бовдуром.

— У якому місті жив Ротстайн? — Очі Енді знову забігали так, ніби він будь-якої миті очікував на появу поліцейських із гарматами напоготові. — Толбот Корнерс, вірно?

— Так, але це переважно одні ферми. Усього міста там — закусочна, продуктовий магазин і заправка на перехресті.

— Скільки разів ти там бував?

— Разів п’ять. — Насправді, разів десять, з 1976 по 1978. Спочатку один, потім із Фредді або з Кертісом, або з ними обома.

— І коли ти там був, ти в когось запитував, хто найвідоміший мешканець цього міста?

— Звичайно. Кілька разів. Ну то й що? Так, напевно, кожен, хто буває в тій забігайлівці, запитує про…

— Ось тут ти помиляєшся. Більшості приїжджих байдуже, що це місто Джона Ротстайна. Якщо вони щось запитують, то про те, коли можна пополювати на оленів або яка риба водиться в озері. Ти не подумав, що місцеві згадають тебе, коли поліція спитає, чи не цікавився хтось чужий хлопцем, який написав «Утікача»? Дивний чужий, який кілька разів приїжджав до міста? На додаток до цього у них і так на тебе заведено справу, Моррі!

— Це була справа на неповнолітнього. Такі не розголошуються.

— Занадто гучний злочин, можуть і розголосити. А твої дружки? Хтось із них уже мав справу з поліцією?

Морріс мовчав.

— Ти не знаєш, хто тебе бачив, ти не знаєш, кому твої партнери могли вихвалятися, на яку серйозну справу йдуть. Тебе вже сьогодні можуть вирахувати, дурень ти. Якщо вони це зроблять і вийдуть на мене, я буду заперечувати, що ми про це взагалі розмовляли. Але я дам тобі пораду. Позбудься цього. — Він указав на коричневий паперовий пакет. — І від інших записників. Сховай їх десь. Закопай. Зробиш це — може, і виплутаєшся, коли тебе візьмуть за зябра. Якщо, звичайно, ти не залишив там відбитків пальців або ще чимось не наслідив.

«Відбитків пальців ми не залишали, — подумав Морріс. — Я не ідіот. І я не боягузливий язикатий педик».

— Може, ми ще повернемося до цього, — сказав Енді. — Тільки це буде нескоро, і тільки, якщо тебе не посадять. — Він підвівся. — А поки тримайся від мене подалі, або я сам викличу поліцію.

Опустивши голову й не обертаючись, він швидко пішов.

Морріс залишився сидіти за столиком. Гарненька офіціантка повернулася запитати, чи буде він щось замовляти. Морріс похитав головою. Коли дівчина відійшла, він узяв коричневий пакет із записником і теж пішов. В інший бік.

Він, звичайно, знав значення вислову «пафосна омана» — наділення природи людськими почуттями і якостями — і вважав його прийомом, яким користуються другосортні письменники для створення потрібної атмосфери, але того дня здавалося, що це не вигадка. Якщо вранці яскраве сонячне світло супроводжувало тріумф Морріса й навіть посилювало його, то до полудня сонце перетворилося на бліде коло, що ледь проглядало за хмарами, а до третьої години, коли його тривоги примножилися, на вулиці несподівано потемнішало й замрячив дощ.

На «Біскейні» він доїхав до торгового комплексу, що поруч з аеропортом, весь час напружено виглядаючи поліцейські машини. Коли на Ейрлайн-бульвар ззаду його з ревом наздогнала одна з включеними мигалками, усередині у нього все зціпилося, а серце мало не вистрибнуло з грудей. Коли ж поліцейська машина, не зменшуючи швидкості, промчала повз, легше йому не стало.