Що впало, те пропало

Він знайшов новини на радіо «БАМ-100». Головною темою були мирні перемови між Садатом і Бегіном у Кемп-Девіді («можна подумати, те щось дасть», — неуважно подумав Морріс), але потім заговорили про вбивство відомого американського письменника Джона Ротстайна. У поліції стверджували, що це робота «банди злодіїв» і що слідство має безліч доказів. Імовірно, просто набивали собі ціну.

А може, і ні.

Морріс не думав, що його можна знайти, допитавши напівглухих дідуганів із Толбот-Корнерс, які стирчать у місцевій закусочній «Яммі», що б там не казав Енді, але його набагато більше турбувало дещо інше. Вони, Фредді та Кертіс, працювали у фірмі «Донах’ю Констракшинз», яка зводила будинки в Денверс і Норт-Беверлі. У них було дві різні робочі бригади, і поки Морріс шістнадцять місяців тягав дошки та цвяхи в Денверс, Кертіс і Фредді корячилися на іншому будівництві за п’ять миль від нього. Проте деякий час вони таки працювали в одній бригаді й навіть після того, як знов розлучилися, зазвичай обідали разом.

Про це знало чимало людей.

Він припаркував «Біскейн» поруч із тисячею інших машин біля тієї частини торгового комплексу, у якій розташовано магазин «Джей Сі Пенні», витер усе, до чого торкався, і залишив ключі в запалюванні. Пішов швидко, піднявши комір і натягнувши по брови бейсболку із символом команди «Індіанці». Біля головного входу в торговий центр він присів на лавку, дочекався автобуса до Нортфілда й кинув у коробку п’ятдесят центів. Дощ посилювався, і дорога назад була повільною, але він і не переймався, бо отримав час подумати.

Енді — боягуз і думає лише про себе, але в одному він був правий. Записники треба сховати, і зробити це треба негайно, як би Моррісу не хотілося їх прочитати, починаючи з нового невідомого роману про Джиммі Ґолда. Якщо поліція таки заявиться й не знайде в нього записників, вони нічого не зможуть зробити… Адже так? Вони можуть тільки підозрювати.

Але ж?

Крізь фіранки у вікні сусіднього будинку ніхто не визирав, тож Моррісу не довелося знову розмовляти з місіс Маллер і, приміром, пояснювати, що він продав машину. Дощ змінився справжньою зливою, і це було добре. Отже, ніхто не буде швендяти незабудованою ділянкою між Сикоморовою та Березовою вулицями. Та ще й у сутінках.

Він вийняв усе зі старої скрині, борючись з майже непереборним бажанням зазирнути в записники. Він не міг цього зробити, як би не хотілося, тому що, почавши, уже не зміг би зупинитися. «Пізніше, — думав він. — Задоволення треба відкласти, Моррі». Чудова порада, але проголошена голосом матері, і від цього в нього знову застукало в скронях. Добре, хоч це задоволення не доведеться відкладати на потім. Якщо поліція не з’явиться до нього за три тижні — щонайбільше за місяць, — він зможе розслабитись і почати дослідження.

Він виклав нутрощі скрині плівкою, щоб нічого всередині не промокло, і поклав туди записники, включаючи той, що показував Енді. Банківські пачки грошей він звалив зверху. Морріс закрив скриню, подумав і відкрив знову. Відсунув плівку, узяв з однієї пачки пару сотень доларів. Жоден поліцейський не зможе визнати це занадто великою сумою, навіть якщо ці гроші знайдуть під час обшуку. Він скаже їм, що це вихідна допомога чи щось таке.

Гуркіт дощу по даху гаража не заспокоював. Для Морріса він звучав так, ніби якийсь скелет тарабанив пальцями, і від цього звуку голова в нього розболілася ще більше. Тільки-но повз будинок проїжджала машина, він завмирав, очікуючи побачити на під’їзній доріжці миготіння синього кольору. «Дідько б забрав Енді Халлідея за те, що він посіяв у мене цю безглузду тривогу. Дідько б забрав і його, і його замашки підорські».

Та тривога ця могла бути не такою вже безглуздою. Що швидше сутеніло, то більш і більш правдоподібною здавалася думка про те, що поліцейські можуть зв’язати Кертіса та Фредді з Моррісом Белламі. Клята стоянка. І чому він не відтягнув тіла до лісосмуги? Хоча це не надто ускладнило б роботу поліцейським. Хтось усе одно в’їде на стоянку, побачить кров і набере 911. У поліцейських є собаки…

— До того ж, — сказав він скрині, — я поспішав. Так?

Батьківський ручний візок досі стояв у кутку поряд з іржавою киркою і двома такими самими іржавими лопатами. Морріс поклав скриню на візок, закріпив ременями й визирнув у вікно гаража. Ще занадто світло. Тепер, коли він був так близько від того, щоб позбутися записників і грошей — тимчасово, заспокоював він себе, це лише тимчасово, — він дедалі більше впевнювався в тому, що поліція нагряне до нього з хвилину на хвилину. А як місіс Маллер здалося, що він поводиться підозріло, і вона повідомила про це куди слід? Це здавалося малоймовірним — лоб у неї товщий за дубову дошку, — але хтозна.

Він змусив себе проковтнути ще один заморожений обід, вирішивши, що це може заспокоїти голову, але натомість голова розболілася ще сильніше. Він зазирнув до аптечки матері, думаючи знайти аспірин або «Едвіл», і… не знайшов нічого. «Та пішла ти, мамо, — подумав він. — Чесно. Щиро. Пішла… ти».

Він побачив її посмішку. Тонку, як рибальський гачок.