Читаем Що впало, те пропало полностью

Коли Тодд знову запропонував зробити по ковтку — було це близько другої, — Том відмовився. Але коли о третій надійшла нова пропозиція, Том узяв пляшку. Оцінивши рівень рідини, він зрозумів, що Тоддстер рятувався від холоду дуже активно.

«Якого біса», — подумав Том і зробив трохи більше ніж ковток; цього разу наповнив увесь рот.

— Ось це діло! — вимовив Тодд ледь чутно, розтягуючи звуки. — Давай, покажи свою темну натуру.

Потік шукачів роботи тривав, їхні машини обережно просувалися крізь густий туман із боку Марлборо-стрит. Черга вже вийшла далеко за стовпчики й більше не вигиналася зиґзаґом. Тому здавалося, що він розуміє, які економічні труднощі спіткали країну — хіба він сам не втратив роботу, до того ж дуже хорошу роботу? — Але в міру того як прибували машини й черга розтягувалася (її кінця вже було не розглянути), реальний стан речей почав розкриватися перед ним у новому, жахливому світлі. Можливо, «труднощі» було не зовсім доречним словом. От «лихо» — те, що треба.

Праворуч від нього, у лабіринті стовпчиків і стрічок, які вказували дорогу до дверей зали, заплакала дитина. Озирнувшись, Том побачив, як чоловік зі спальним мішком підтримує краєчок нагрудної сумки, щоб жінці («Господи, — подумав Том, — вона сама що той підліток») було зручніше витягувати звідти дитину.

— Що це за чортівня? — запитав Тодд уже зовсім неслухняним язиком.

— Дитина, — відповів Том. — Жінка з дитиною. Дівчинка з дитиною.

Тодд придивився й вигукнув:

— Матері твоїй ковінька! Ось це справжня безвтвід… безтвід… безвідповідальність.

— Ти що, упився вже? — Лінді Тодд не подобався, вона не бачила в ньому жодної позитивної риси, і цієї миті Том ладен був із нею погодитися.

— Трохи. Коли двері відчиняться, я буду в нормі. У мене є ментолові цукерки.

Тому захотілося запитати в Тоддстера, чи немає в нього із собою візину — очі в нього зовсім почервоніли, — але він вирішив, що зараз не хоче з ним розмовляти. Він знову подивився туди, де стояла жінка з дитиною, яка заходилася від плачу. Спочатку йому здалося, що вона пішла. Потім він подивився вниз і побачив, що вона заповзає в спальний мішок здорованя, тримаючи дитину на грудях. Чоловік тримав мішок відкритим, щоб їй було зручніше. Немовля продовжувало скимліти.

— Ти що там, не можеш заткнути дитину? — ревнув чоловічий голос збоку.

— Хтось мусить зателефонувати до соціальної служби, — додав жіночий голос.

Том подумав про Тіну в такому віці, уявив її тут, цього холодного досвітнього ранку, і придушив у собі бажання крикнути чоловікові й жінці, щоб вони заткнулися… Або, ще краще, натовкти комусь пику. Зрештою, вони ж усі разом тут стоять, хіба не так? Уся ця юрба бідолах і невдах.

Плач зробився тихіше, затих.

— Напевно, годує його, — сказав Тодд і стиснув собі груди, показуючи.

— Так.

— Томмі?

— Чого тобі?

— Ти ж знаєш, що Еллен втратила роботу?

— Дідько, ні, нічого про це не знав. — Він зробив вигляд, що не помічає страху, написаного на обличчі Тодда. І вологого блиску в його очах. Можливо, це через випивку або холод. А можливо, і ні.

— Їй сказали, що покличуть назад, коли все владнається, але вони й мені те саме говорили, а я вже півроку шукаю роботу. Я перевів у готівку страховку. Ці гроші вже закінчилися. Знаєш, скільки в мене в банку залишилося? П’ятсот доларів. Знаєш, на скільки вистачить п’ять сотень, якщо буханець хліба в «Крогер»[2] коштує бакс?

— Ненадовго.

— У яблучко, трясця тобі. Я мушу щось отримати тут. Повинен!

— Отримаєш. Ми обидва отримаємо.

Тодд смикнув підборіддям у бік здорованя, який наразі стояв над мішком, немов охороняючи його, аби ніхто випадково не наступив на жінку й дитину, що тулилися всередині.

— Думаєш, це чоловік і дружина?

Про це Том не думав. Тепер замислився.

— Можливо.

— Отже, обидва без роботи. Якби це було не так, хтось один залишився б із дитиною вдома.

— Можливо, — заперечив Том, — вони думають, що з дитиною на руках у них більше шансів.

У Тома одразу сяйнула думка.

— А, тиснутимуть на жалість! Непогана ідея! — Простягнув пляшку. — Хочеш?

Він зробив невеликий ковток, подумавши: «Якщо не вип’ю я, вип’є Тодд».

Дрімоту, яку нагнало на Тома віскі, розігнав гучний крик:

— Відкрито життя на інших планетах!

Жарт був зустрінутий сміхом й оплесками.

Він визирнув і побачив, що вже розвиднілося. Сонячне світло було сірим, ледь розвіювало туман, і все одно це було світло.

За дверима зали якийсь суб’єкт у спецівці (має роботу, щасливчик) котив відро зі шваброю.

— Хто це? — запитав Тодд, ледь ворушачи язиком.

— Ніхто, — відповів Том. — Звичайний прибиральник.

Тодд подивився в бік Марлборо-стрит.

— Господи, вони все їдуть і їдуть.

— Так, — протягнув Том, думаючи: «А якби я послухався Лінди, ми б зараз були у хвості черги, десь на півдорозі до Клівленда». Це була гарна думка. Невелике виправдання для себе — завжди добра річ, і все одно він пошкодував, що не відмовився від віскі Тодда. У роті — стійкий присмак котячого лайна. Звісно, він ніколи його не куштував, але все ж таки…

Хтось за дві-три зборки зиґзаґа від них, недалеко від спального мішка, запитав:

— Чи це не «бенц»? Скидається на те, ніби «бенц».

Перейти на страницу:

Похожие книги

Цифрономикон
Цифрономикон

Житель современного мегаполиса не может обойтись без многочисленных электронных гаджетов и постоянного контакта с Сетью. Планшеты, смартфоны, твиттер и инстаграмм незаметно стали непременными атрибутами современного человека. Но что если мобильный телефон – не просто средство связи, а вместилище погибших душ? Если цифровой фотоаппарат фиксирует будущее, а студийная видеокамера накладывает на героя репортажа черную метку смерти? И куда может завести GPS-навигатор, управляемый не заложенной в память программой, а чем-то потусторонним?Сборник российско-казахстанской техногенной мистики, идея которого родилась на Первом конгрессе футурологов и фантастов «Байконур» (Астана, 2012), предлагает читателям задуматься о месте технических чудес в жизни человечества. Не слишком ли электронизированной стала земная цивилизация, и что может случиться, если доступ к привычным устройствам в наших карманах и сумках получит кто-то недобрый? Не хакер, не детективное агентство и не вездесущие спецслужбы. Вообще НЕ человек?

Алекс Бертран Громов , Дарр Айта , Михаил Геннадьевич Кликин , Тимур Рымжанов , Юрий Бурносов

Мистика
Корона из золотых костей
Корона из золотых костей

Она была жертвой, и она выжила…Поппи и не мечтала найти любовь, какую она обрела с принцем Кастилом. Она хочет наслаждаться счастьем, но сначала они должны освободить его брата и найти Йена. Это опасная миссия с далеко идущими последствиями, о которых они и помыслить не могут. Ибо Поппи – Избранная, Благословленная. Истинная правительница Атлантии. В ней течет кровь короля богов. Корона и королевство по праву принадлежат ей.Враг и воин…Поппи всегда хотела только одного: управлять собственной жизнью, а не жизнями других. Но теперь она должна выбирать: отринуть то, что принадлежит ей по праву рождения, или принять позолоченную корону и стать королевой Плоти и Огня. Однако темные истории и кровавые секреты обоих королевств наконец выходят на свет, а давно забытая сила восстает и становится реальной угрозой. Враги не остановятся ни перед чем, чтобы корона никогда не оказалась на голове Поппи.Возлюбленный и сердечная пара…Но величайшая угроза ждет далеко на западе, там, где королева Крови и Пепла строит планы, сотни лет ожидая возможности, чтобы их воплотить. Поппи и Кастил должны совершить невозможное – отправиться в Страну богов и разбудить самого короля. По мере того, как раскрываются шокирующие тайны, выходят на свет жестокие предательства и появляются враги, угрожающие уничтожить все, за что боролись Поппи и Кастил, им предстоит узнать, как далеко они могут зайти ради своего народа – и ради друг друга.И теперь она станет королевой…

Дженнифер Ли Арментроут

Фантастика / Любовное фэнтези, любовно-фантастические романы / Мистика / Любовно-фантастические романы / Романы