Читаем Що впало, те пропало полностью

Із кабінету вийшов Фредді Доу з двома набитими лантухами, по одному на кожному плечі. За ним з’явився Кертіс з опущеною головою, він не ніс нічого. Раптом він підхопився, обігнав Фредді та понісся на кухню. Двері на задній двір, підхоплені вітром, голосно вдарилися об стіну. А потім пролунали звуки блювання.

— Його знудило, — сказав Фредді. У нього був хист повідомляти про те, що й так усім зрозуміле.

— Ти в порядку? — запитав Морріс.

— Ага. — Фредді вийшов через парадні двері, не обертаючись, зупинився та взяв ломаку, що стояла на порозі, притулена до крісла гойдалки. Вони готувалися зламувати двері, але ті не були замкнені. Як і двері кухні. Схоже, Ротстайн усе найцінніше тримав у своєму гардолловському сейфі. Ось тобі й брак уяви.

Морріс пройшов до кабінету, глянув на охайний письмовий стіл Ротстайна та прикриту друкарську машинку. Подивився на світлини на стіні. На них посміхались обидві колишні дружини, обидві молоді й красиві, в одязі п’ятдесятих років і з зачісками того ж періоду. Досить дивно, що Ротстайн тримав відставних жінок там, де вони могли спостерігати за ним, поки він писав, але в Морріса бракувало часу думати про це або досліджувати вміст письмового столу письменника, що він зробив би з великим задоволенням. Але чи була потреба в цьому дослідженні? Адже записники й так у нього. У нього вміст розуму письменника. Усе, про що він написав після того, як припинив публікуватися вісімнадцять років тому.

Фредді виніс пачки грошей у першому ж мішку (так, Фредді та Кертіс розумілися на готівці), але в сейфі на полицях ще залишалося багато записників. Книги в молескінових палітурках — такими користувався Гемінґвей, про такі марив сам Морріс, коли, відбуваючи термін у «Ріверв’ю», мріяв про письменницьку кар’єру. Але у виправній колонії для неповнолітніх злочинців йому видавали по п’ять аркушів цупкого паперу «Блу хорс»[3] — цього, напевно, недостатньо, щоб заходитися писати Великий Американський Роман. Прохання видавати більше не допомагали. Одного разу він запропонував Елкінсу, помічнику комісара, зробити мінет за десяток зайвих аркушів. Елкінс натовк йому пику. Досить кумедно, якщо згадати про весь той примусовий секс, у якому йому довелося брати участь протягом дев’яти місяців відсидки. Переважно, стоячи навколішках, і кілька разів із власними брудними трусами в роті.

Він не вважав, що його мати несе повну

відповідальність за ці зґвалтування, але частка її провини в цьому була. Аніта Белламі, знаменитий професор історії, чию книгу про Генрі Клея Фріка[4] було номіновано на «Пулітцера». Настільки знаменита, що загордилася, вважаючи, що знає все й про сучасну американську літературу. Це після суперечки з нею щодо трилогії про Ґолда одного разу вночі він, не тямлячи себе від люті, пішов із дому, щоб напитися. У нього це вийшло, хоча розгледіти в ньому неповнолітнього було неважко. Коли він пив, таке виробляв, що й згадати потім нічого не міг, і вчинки ці ніколи не були хорошими. Тієї ночі це вилилось у незаконне проникнення, вандалізм і бійку із сусіднім охоронцем, який спробував його затримати до приїзду поліцейських.

Це сталося майже шість років тому, але спогади за цей час не потьмяніли. Це було так нерозважливо. Викрасти машину, поганяти містом, потім кинути її (можливо, помочившись на приладову панель) — це одна справа. Не надто винахідливо, але, якщо пощастить, після такого можна вийти сухим із ​​води. Проте вдиратися до будинку на Цукрових Пригірках? Удвічі нерозважливо. Йому нічого не потрібно було в цьому будинку (принаймні потім він нічого такого не зміг згадати). А коли йому щось було потрібно? Коли пропонував свій рот за кілька паршивих аркушів паперу? Йому натовкли пику. Він розсміявся, тому що так зробив би Джиммі Ґолд (доти, доки Джиммі не виріс і не продався за те, що називав «Золотим баксом»), і що сталося потім? Знову удар по пиці, ще сильніший. Цей ледь чутний хрускіт зламаного носа змусив його плакати.

Джиммі ніколи б не заплакав.

Він усе ще жадібно дивився на молескінові палітурки, коли Фредді Доу повернувся з двома новими лантухами. Ще в нього була містка потерта шкіряна сумка.

— Знайшов у коморі. Там ще, напевно, мільйон консервів, боби й тунець. Як тобі, а? Дивний тип. Може, він готувався до апокаліпсиса? Гаразд, Моррі, ворушися. Постріл могли почути.

— Тут немає сусідів. До найближчої ферми дві милі. Розслабся.

— Знаєш, в’язниці забиті хлопцями, які розслабляються. Нам потрібно забиратися звідси.

Морріс почав було набирати повні руки книг, але не втримався, зазирнув в одну, тільки щоб переконатися. Ротстайн дійсно був дивним типом, і цілком могло статися, що він забив сейф порожніми записниками, плануючи написати в них щось пізніше.

Однак ні.

Принаймні ця була вся списана дрібним, акуратним почерком Ротстайна, кожна сторінка, зверху донизу, від краю до краю, поля завтовшки з волосинку.


Перейти на страницу:

Похожие книги

Цифрономикон
Цифрономикон

Житель современного мегаполиса не может обойтись без многочисленных электронных гаджетов и постоянного контакта с Сетью. Планшеты, смартфоны, твиттер и инстаграмм незаметно стали непременными атрибутами современного человека. Но что если мобильный телефон – не просто средство связи, а вместилище погибших душ? Если цифровой фотоаппарат фиксирует будущее, а студийная видеокамера накладывает на героя репортажа черную метку смерти? И куда может завести GPS-навигатор, управляемый не заложенной в память программой, а чем-то потусторонним?Сборник российско-казахстанской техногенной мистики, идея которого родилась на Первом конгрессе футурологов и фантастов «Байконур» (Астана, 2012), предлагает читателям задуматься о месте технических чудес в жизни человечества. Не слишком ли электронизированной стала земная цивилизация, и что может случиться, если доступ к привычным устройствам в наших карманах и сумках получит кто-то недобрый? Не хакер, не детективное агентство и не вездесущие спецслужбы. Вообще НЕ человек?

Алекс Бертран Громов , Дарр Айта , Михаил Геннадьевич Кликин , Тимур Рымжанов , Юрий Бурносов

Мистика
Корона из золотых костей
Корона из золотых костей

Она была жертвой, и она выжила…Поппи и не мечтала найти любовь, какую она обрела с принцем Кастилом. Она хочет наслаждаться счастьем, но сначала они должны освободить его брата и найти Йена. Это опасная миссия с далеко идущими последствиями, о которых они и помыслить не могут. Ибо Поппи – Избранная, Благословленная. Истинная правительница Атлантии. В ней течет кровь короля богов. Корона и королевство по праву принадлежат ей.Враг и воин…Поппи всегда хотела только одного: управлять собственной жизнью, а не жизнями других. Но теперь она должна выбирать: отринуть то, что принадлежит ей по праву рождения, или принять позолоченную корону и стать королевой Плоти и Огня. Однако темные истории и кровавые секреты обоих королевств наконец выходят на свет, а давно забытая сила восстает и становится реальной угрозой. Враги не остановятся ни перед чем, чтобы корона никогда не оказалась на голове Поппи.Возлюбленный и сердечная пара…Но величайшая угроза ждет далеко на западе, там, где королева Крови и Пепла строит планы, сотни лет ожидая возможности, чтобы их воплотить. Поппи и Кастил должны совершить невозможное – отправиться в Страну богов и разбудить самого короля. По мере того, как раскрываются шокирующие тайны, выходят на свет жестокие предательства и появляются враги, угрожающие уничтожить все, за что боролись Поппи и Кастил, им предстоит узнать, как далеко они могут зайти ради своего народа – и ради друг друга.И теперь она станет королевой…

Дженнифер Ли Арментроут

Фантастика / Любовное фэнтези, любовно-фантастические романы / Мистика / Любовно-фантастические романы / Романы