Смарагдова книга

— Це все через те, що я погано цілуюся, так?　

— Що? — Ґідеон вирячився на мене з-за мапи.　

— Я геть не вмію цілуватись, еге ж? — я щосили намагалася придушити істерику в голосі, але виходило це кепсько. — Я ще ніколи не… тобто… це є… для всього потрібен час і досвід… Ти ж знаєш, із фільмів усього не навчишся. І мені дуже боляче, коли ти відштовхуєш мене ось так.　

Ґідеон опустив мапу, і промінь його ліхтарика загуляв по долівці.　

— Ґвенні, послухай…　

— Так, я знаю, ми поспішаємо, — перебила його я. — Але мені треба з’ясувати це зараз. Це все-таки краще, ніж просто відштовхувати або… викликати мені таксі. Я нормально сприймаю критику. Принаймні якщо ти все висловиш щиро…　

— Іноді ти справді… — Ґідеон похитав головою, потім набрав повітря в груди і серйозно сказав: — Коли ти цілуєш мене, Ґвендолін Шеферд, у мене таке відчуття, що я відриваюсь від землі. Я не знаю, як ти це робиш і де ти цього навчилася. Якщо навіть з якогось фільму, то нам обов’язково треба подивитися його разом, — він на мить затнувся. — Що я, власне, хотів сказати? Коли ти цілуєш мене, мені не хочеться нічого, крім як тримати тебе в своїх обіймах. Дідько, я так сильно кохаю тебе, що здається, ніби всередині в мене хтось розлив каністру бензину й підпалив. Але зараз ми не можемо… Нам треба зберігати тверезу голову. Принаймні одному з нас. — Його погляд ущент розбив усі мої сумніви. — Ґвен, я страшенно наляканий. Без тебе моє життя втратить сенс, без тебе… я помру на місці, якщо з тобою щось трапиться.　

Я хотіла посміхнутися йому, але мені забило подих.　

— Ґідеоне, я… — почала я, та він не дав договорити.　

— Я не хочу, щоб… Щоб ми повторили їхню помилку, Ґвен. Бо граф може використати наші почуття проти нас. І зробить це!　

— Але це вже запізно, — прошепотіла я. — Я кохаю тебе. І не хочу жити без тебе.　

Ґідеон, схоже, ось-ось міг розплакатися. Він ухопив мою руку й мало не розчавив її.　

— Тоді ми можемо тільки сподіватися, що граф ніколи, ніколи, ніколи про це не дізнається.　

— І що нам спаде на думку якийсь блискучий план, — сказала я. — Годі тут стовбичити! Ми ж поспішаємо.　

— П’ятнадцять хвилин і ні хвилини більше! — оголосив Ґідеон.　

Він присів перед хронографом на покривалі на моріжку посеред Гайд-парку, неподалік від галереї «Серпентайн» та озера з мостом. Попри те що день заповідався так само теплий і весняний, як і вчора, але все одно віяло холодом, а трава вкрилася росою. Повз нас пробігали спортсмени, гуляли люди з собаками і дехто допитливо обзирав нашу компанію.　

— Але п’ятнадцять хвилин — це замало! — сказала я, зав’язуючи на стегнах дурнувату сітку, що підтримувала мою сукню, щоб вона стояла рівнесенько і не замітала землю. Саме через цю «сукнепідставку» сьогодні мені довелося тягнути з собою важезну сумку, а не наплічник.　

— А що, як він запізниться? — Або й узагалі не прийде. Потайки я боялася цього найбільше. — У вісімнадцятому столітті годинники напевно були не такі точні.　

— Тоді йому не пощастило, — пробурчав Ґідеон. — Це божевільна ідея в будь-якому разі. І треба ж це робити саме сьогодні!　

— Тут я з ним згоден, — мляво підтакнув Ксемеріус. Він заліз у сумку, склав голову на лапи і широко позіхнув. — Розбудіть мене, коли повернетеся. Бо нині вранці я щось рано встав. — І за мить звідти долинуло хропіння.　

Леслі обережно надягла на мене сукню через голову. Це було те саме вбрання з блакитними квіточками, яке мадам Россіні вибрала мені для першої зустрічі з графом і яке відтоді висіло в моїй шафі.　

— Справу з Джеймсом можна вирішити й пізніше. Для нього все одно це буде той самий день і час, тож нема різниці, коли ти його відвідаєш. — Вона взялася защібати гачки в мене на спині.　

— Те саме стосується і переданого листа, — заперечила я. — Можна було й не робити цього сьогодні. Наприклад, Ґідеон міг би стрибнути туди у вівторок або у серпні наступного року — все сталося б так само. Ото хіба що леді Тілні не подбала б про все.　

— Мені завжди голова обертом іде, коли я чую від тебе такі фрази, — поскаржився Рафаель.　

— Я просто хочу це залагодити, перш ніж ми побачимося з Люсі й Полом наступного разу, — сказав Ґідеон. — Це ж неважко зрозуміти.　

— А я теж хочу це залагодити з Джеймсом, — мовила я і, вже драматичніше, правила далі: — Якщо з нами щось трапиться, ми знатимемо, що бодай врятували його життя!　

— А ви справді хочете прямо зараз зникнути, а потім з’явитися отут привселюдно? — запитав Рафаель. — Вам не здається, що завтра ви потрапите в усі газети, а журналісти захочуть взяти у вас інтерв’ю?　

Леслі похитала головою й відрубала:　

— Маячня! Ми далеченько від дороги, до того ж вас не буде лише кілька хвилин. Єдині, хто остовпіє, це собаки. — Ксемеріус враз захропів інакше. — Але пам’ятайте: щоб стрибнути назад, вам треба стояти в тому самому місці, де ви приземлитеся, — продовжувала Леслі. — Позначте це місце ось цими гарними черевиками, — вона простягнула мені черевики Рафаеля і жваво посміхнулася. — Це так весело! Я б робила це щодня!