Смарагдова книга

— Авжеж, — він лагідно погладив пістолет. — Бо інакше тебе не вбити. І щоб… ну, скажімо так, підтримати твоє ставлення до подій, я застрелю твого друга Ґідеона, щойно він тут з’явиться, — граф глянув на годинник. — Це має статися хвилин за п’ять. Тому, якщо хочеш врятувати його життя, ти по винна негайно ковнути капсулу. Втім, можеш зачекати, поки він не помре на твоїх очах. З мого досвіду, це дуже сильна мотивація, згадай Ромео і Джульетту…　

— Ти злий! — закричав маленький Роберт і зарюмсав.　

Я спробувала йому втішливо посміхнутися, та марно. Мені захотілося сісти поруч із ним і теж розплакатися.　

— Містере Вітмен… — почала я.　

— О, я даю перевагу графському титулу, — весело мовив він.　

— Будь ласка… ви не повинні… — Мій голос зірвався.　

— Як же ти не розумієш, дурне дитя? — він зітхнув. — Повір, я так чекав цього дня. Я хочу нарешті повернутися до свого справжнього життя. Учитель у середній школі Сент-Леннокс! Найбридкіша робота, що я її мав за останні двісті тридцять років! Упродовж століть я тримав руку на пульсі влади. Я міг би обідати з президентами, з нафтовими магнатами, з королями. Хай навіть сьогодні вони вже не ті, якими були колись. Але ж ні, я мусив навчати малих йолопів, та ще у власній Ложі пройти шлях від новачка до адепта Внутрішнього Кола. Усі роки, що минули після твого народження, були для мене не стерпні. Не тому, що поволі у мене з’являлися ознаки старіння, — тут він самозакохано посміхнувся, — а тільки тому, що я став таким… вразливим. Упродовж століть я жив без страху. Я йшов на бойовище під градом гарматних ядер, наражаючи себе на небезпеку, завжди певний того, що зі мною все буде гаразд. А зараз? Будь-який вірус може вбити мене, будь-який триклятий автобус може мене переїхати, а будь-яка цеглина може впасти мені на голову!　

Цієї миті я почула гуркіт, а потім крізь стіну блискавкою пролетів Ксемеріус та приземлився поруч зі мною на столі.　

— Де ті кляті Вартові? — крикнула я йому, не звертаючи уваги на графа, який усе чув.　

Але той вирішив, ніби я питаю в нього.　

— Вони тобі зараз не допоможуть, — кинув він.　

— Він має рацію, — Ксемеріус збуджено розмахував крилами. — Ці телепні замкнули разом із Ґідеоном Коло крові. Потім містер Папуга взяв цього тюхтія Марлі заручником і змусив усіх піти в кімнату з хронографом. Тепер вони там сидять, сумні та невеселі.　

Граф похитав головою.　

— Ні, це було для мене не життя. І воно має скінчитися. Що така маленька дівчинка, як ти, може запропонувати світові? А в мене багато планів! Великих планів…　

— Відверни його увагу, — крикнув Ксемеріус. — Просто відверни увагу.　

— А як ви весь цей час елапсували? — похапцем запитала я. — Певно, неконтрольовані стрибки страшенно незручно робити.　

Він засміявся.　

— Елапсував? Тьху! Час мого природного життя минув. Відколи я помер, виснажливі стрибки в часі припинилися.　

— А мій дідусь? Його ви теж убили? І вкрали його щоденники? — На очі мені миттю навернулися сльози. Бідолашний дідусь! Він мало не розкрив змову.

Граф кивнув.　

— Нам треба було нагнати жаху на пронирливого Лукаса Монтроза. Це взяв на себе Марлі-старший. Нащадки барона Ракоці століттями вірно мені служили, тільки останній у цьому ряду розчарував мене. Цей педантичний рудоволосий мрійник не успадкував гострого розуму від Чорного Леопарда. — Він ще раз глянув на годинник, а потім очікувально — на фотелі. — Час настав, Джульєтто. Та ти, я бачу, прагнеш побачити свого Ромео в калюжі крові! — Він зняв пістолет із запобіжника. — Дуже шкода. Мені подобався цей хлопець. Він мав потенціал!　

— Прошу вас, — прошепотіла я востаннє, але цієї миті скоцюрблений Ґідеон приземлився просто перед дверима. Він не мав часу навіть випростатися, бо містер Вітмен вистрілив. І ще раз. Знову, знову і знову, поки не скінчилися набої.　

Звуки пострілів оглушливо розлягалися кімнатою, кулі влучали Ґідеону в груди і в живіт. Погляд його широко роз критих зелених очей блукав довкола, шукаючи мене. Я вигук нула його ім’я. Наче в уповільненому фільмі, він сповз униз, залишаючи за собою широкий кривавий слід. Дивно зігнув шись, Ґідеон застиг на підлозі.　

— Ґідеоне! Ні! — я з криком кинулася до нього, обнімаючи мертве тіло.　

— Боже мій-і-і-ій-ій!! — крикнув Ксемеріус, випустивши цівку води з рота. — Будь ласка, скажи, що це частина вашого плану. Бо бронежилета на ньому немає. Боже мій! Скільки крові!　

Він мав рацію. Кров Ґідеона була всюди, і низ моєї сукні просякнув нею, наче губка. Маленький Роберт забився в куток, плачучи та затуляючи обличчя руками.　

— Що ви накоїли? — прошепотіла я.　

— Те, що й мав! І те, чому ти вочевидь не хотіла запобігти! — Містер Вітмен поклав пістолет на стіл і простягнув мені коробочку із капсулами ціаніду. Він трохи розчервонівся і дихав швидше, ніж зазвичай. — Але облиш вагання. Чи ти хочеш жити далі з таким почуттям провини? Без нього?　

— Не роби цього! Ні! — закричав Ксемеріус, плюючись водою в обличчя доктора Вайта.　

Я повільно похитала головою.