Смарагдова книга

— Так, тепер ми принаймні знаємо, звідки походить вислів «Кожна білка — це дідько хвостатий»![69] — сказала Леслі. — Бажаю йому згнити в підвалах Вартових. О, Синтія, ридма ридаючи, біжить ховатися в туалет, — вона засміялася. — Хтось має розповісти Синтії про Шарлотту, можу присягнутись, їй одразу стане краще. До речі, де твоя кузина? — Леслі обернулася, шукаючи її поглядом.　

— В онколога! — пояснила я. — Ми спробували натякнути тітці Ґленді, що є й інші причини нудоти, зеленого кольору обличчя, поганого настрою і жахливого головного болю у Шарлотти. Але про похмілля моя тітка не чула ні слухом ні духом, тільки не у її безпомильної дочки. Вона переконана, що в Шарлотти лейкемія. Або пухлина мозку. Сьогодні вранці вона не хотіла вірити в чудесне зцілення, хоч тітка Медді й натякнула їй про підлітків і алкоголь.　

Леслі захихотіла.　

— Я знаю, це гидко, але можна ж трішки позловтішатися, не псуючи собі карму, га? Ну зовсім трішечки. І тільки сьогодні. Від завтрашнього дня ми будемо добре ставитись до Шаролотти. Може, ми зуміємо звести її із моїм кузеном…　

— Так, якщо хочеш потрапити в пекло, можеш продовжувати.　

Я витягнула шию, щоб через голови подивитися на Джеймсову нішу. Там було порожньо. І хоча я не очікувала нічого іншого, це мене вразило. Леслі взяла мене за руку.　

— Його там немає, правда?　

Я похитала головою.　

— Отже, твій план спрацював. Ґідеон колись таки стане вправним лікарем, — сказала Леслі.　

— Я сподіваюся, ти не ридатимеш через цього плюгавого сноба? — Ксемеріус перекинувся у мене над головою. — Завдяки тобі він отримав довге, повноцінне життя, за яке, без сумніву, зведе з глузду купу народу.　

— Ага, знаю, — мовила я і шморгнула.　

Леслі простягнула мені носовичок. Потім вона побачила Рафаеля і помахала йому.　

— До того ж у тебе є я. На решту твого вічного життя, — Ксемеріус зачепив мене вологим поцілунком. — Я набагато крутіший. І небезпечніший. І корисніший. І я буду з тобою, навіть коли твій безсмертний друг років за двісті-триста почне смалити халявки до іншої. Я — найбільш відданий, красивий і розумний супутник, якого тільки можна побажати.　

— Так, я знаю, — сказала я знову, спостерігаючи, як Рафаель і Леслі вітають одне одного — трьома обов’язковими поцілунками в щоку, які Рафаель видавав за типово французькі. Їм постійно вдавалося стукатися головами.　

Ксемеріус нахабно посміхнувся.　

— Та якщо ти почуваєшся самотньо, то, може, купиш кота?　

— Пізніше, — зауважила я. — Коли я житиму вже не вдома і якщо ти добре пово… — я затнулась.　

Просто переді мною, зі стіни класної кімнати місіс Каунтер оприявнилася темна постать. Над пошарпаною оксамитовою накидкою витягувалася худа шия, а згори на мене дивилися чорні, сповнені ненависті очі графа ді Мадрон, відомого під іменем Дарта Вейдера.　

Він миттю сипонув лайками.　

— Нарешті я знайшов тебе, демоне з сапфіровими очима! Невтомно снував я зі століття в століття, шукаючи тебе і таких, як ти, бо присягнувся, що знищу вас, а Мадрони ніколи не ламають присягу.　

— Це твій друг? — запитав шокований Ксемеріус.　

— А-а-агр-р-р! — гаркнув привид, вихопив з-за пояса меч і, гойдаючись у повітрі, кинувся на мене. — Твоя кров напоїть землю, демоне! Мечі Священного Флорентійського Альянсу прошиють тебе…　

Він розмахнувся, щоб завдати удару, який відтяв би мені руку, якби це не був примарний меч. Але я все одно здригнулася.　

— Гей-гей, друзяко, не гарячкуй, — кинув Ксемеріус і приземлився просто біля моїх ніг. — Бачу, ти погано уявляєш собі демонів. Це — людина, хай навіть дуже своєрідна, і твій дурнуватий примарний меч не може їй нічого заподіяти. Якщо хочеш убивати демонів, можеш спершу спробувати щастя зі мною.　

Дарт Вейдер зніяковів, але одразу заговорив рішучим басом:　

— Я ніколи не відступлю від сатанинського створіння, поки не виконаю своєї місії. Я прокляну кожен її подих.　

Я зітхнула. Який жах! Решту життя бачити, як Дарт Вейдер огинається біля мене і плете якусь кровожерну маячню. Я провалю іспити, бо він безупинно сопітиме мені на вухо, він зіпсує мій випускний вечір, і моє весілля, і… здається, Ксемеріус подумав про те саме. Щиро і віддано він глянув на мене знизу вгору.　

— Слухай, а можна я його з’їм?　

Я посміхнулася йому.　

— Ти так щиро про це просиш, що я не можу тобі відмовити!