Смарагдова книга

— Поговори з нею. А я тим часом збігаю по книгу, — запропонувала я і помчала коридором, не чекаючи його відповіді. Містер Марлі, певно, місця собі не знаходив у підвалі, але зараз мене це не обходило.　

Двері в Драконячу залу були прочинені, і я ще здаля почула схвильований мамин голос.　

— Це що, допит? Я вже все вам пояснила: я хотіла захистити свою дочку і сподівалася, що ген успадкувала Шарлотта. Більше мені нема чого сказати.　

— Прошу сідати, — я безпомилково впізнала містера Вітмена за тоном, яким він звертався до неслухняних школярів.　

Почувся стукіт стільців і кахикання учасників розмови. Я повільно підкралася ближче.　

— Ґрейс, ми тебе попереджали, — крижаним голосом мовив Фальк де Віллерз. Певно, зараз мама витріщалася на свої туфлі, загадуючись, навіщо, хай йому чорт, вона доклала стільки зусиль, вибираючи сьогодні вбрання. Я притулилася спиною до стіни біля одвірка, щоб краще чути.　

— Як же нерозумно було з вашого боку сподіватися, що ми не докопаємося до правди, — похмуро сказав доктор Вайт.　

Мама як у рот води набрала.　

— Учора ми з’їздили в Котсволдз, де відвідали таку собі Дон Геллер, — мовив Фальк. — Тобі це ім’я знайоме, чи не так?　

Мама нічого не відповіла, тому він правив далі:　

— Це сповитуха, яка допомагала з’явитися на світ Ґвендолін. Недавно ти сплатила кредиткою за оренду її літнього будиночка, тож я думав, що ти згадаєш її набагато швидше.　

— О Боже, що ви зробили з бідолашною жінкою? — нарешті озвалася мама.　

— Звісно, нічого. Що ви собі уявили! — це був містер Джордж.　

А містер Вітмен з ноткою сарказму докинув:　

— Певно, вона вважала, що ми почнемо проводити над нею сатанинські ритуали. Вона зчинила справжню істерику і знай хрестилася. А коли побачила Джейка, то зомліла.　

— Та я лише хотів уколоти їй заспокійливе, — пробурчав доктор Вайт.　

— Але зрештою вона оговталася і ми з нею сяк-так поговорили, — розповідав Фальк де Віллерз. — І вона розповіла нам цікаву історію про ту ніч, коли народилася Ґвендолін. Цікаву та похмуру. Безтурботну наївну сповитуху викликали до працьовитої дівчини, яка переховувалася в маленькому літньому будиночку в Даремі від переслідувань якоїсь сатанинської секти. Жорстока секта, зациклена на нумерологічних ритуалах, налаштована не тільки проти цієї дівчини, а й проти її дитини. Сповитуха не знала напевно, що очікує бідолашного пуцьвірінка, тож фантазія її розігралася. Серце вона мала добре, а сума, яку їй обіцяли, була доволі значна, — до речі, Ґрейс, цікаво, де ти дістала такі гроші, — отож вона підробила дату в свідоцтві про народження дитини, після того як допомогла матері привести її на світ. І присягнулася, що нікому про це не розповість.　

У залі ненадовго запанувала мертва тиша. Потім мама зухвало відповіла:　

— То й що? Це збігається з тим, що я вам казала.　

— Так, спочатку ми теж так думали, — кинув містер Вітмен. — Але потім натрапили на деякі цікаві деталі в цій заплутаній справі.　

— 1994 року тобі було двадцять вісім років. Гаразд, припустімо, що в очах сповитухи ти ще була юною дівчиною, — правив далі Фальк. — Але хто ж тоді рудокоса схвильована сестра майбутньої матері, про яку згадує місіс Геллер?　

— Сповитуха вже тоді була підстаркувата, — тихо сказала мама. — Може, за цей час у неї розвинувся старечий маразм.　

— Можливо. Але вона без вагань упізнала дівчину на світлині, — заявив містер Вітмен. — Дівчину, яка тієї ночі народила дочку.　

— Це була світлина Люсі.　

Слова Фалька наче вдарили мене у груди. Поки залою розповзалася напружена тиша, ноги мені підломились і я поволі сповзла по стіні на підлогу.　

— Це… якась помилка, — нарешті прошепотіла мама.　

Кроки в коридорі щомиті наближалися, але я була не ладна навіть повернути голову. І лише коли наді мною хтось схилився, я зрозуміла, що це Ґідеон.　

— Що сталося? — пошепки спитав він і присів переді мною навпочіпки.　

Не в змозі нічого відповісти, я лише похитала головою.　

— Помилка, Ґрейс? — Фальк де Віллерз говорив, карбуючи кожне слово. — Жінка впізнала на світлині й тебе, старшу сестру, що передала їй конверт із захмарною сумою. А також вона впізнала чоловіка, який тримав Люсі за руку під час пологів, — це був мій брат!　

І, начебто я досі не втямила, що до чого, він докинув:　

— Ґвендолін — дитина Люсі й Пола!　

У мене вирвався стогін. Ґідеон, побілівши, взяв мене за обидві руки.　

У Драконячій залі моя мама ударилася в сльози.　

Та це була не моя мама.　

— Всього цього можна було б уникнути, якби ви облишили її в спокої, — схлипувала вона. — Якби ви не загнали її у глухий кут.　

— Ніхто не знав, що Люсі й Пол чекають дитину! — визвірився Фальк.　

— Вони скоїли крадіжку! — форкнув доктор Вайт. — Вони вкрали найбільшу коштовність Ложі й мало не звели нанівець усе, що здобули Вартові за століття…　

— Ох, замовкніть! — закричала мама. — Ви змусили цих хлопця й дівчину залишити свою кохану доньку за два дні після народження!　

Цієї миті, не знаючи як, я знову зіп’ялася на ноги. Я просто не могла це далі слухати.　

— Ґвенні! — було зупинив мене Ґідеон, але я вирвалася і побігла геть. — Куди ти? — Через кілька кроків він мене наздогнав.