Смарагдова книга

— Звісно ж, ні, дурню, — прокаркав Ксемеріус, вистромивши голову з люка. — Це старий сир, який Ґвендолін зберігає на даху на той випадок, якщо раптом вночі зголодніє.　

Я закотила очі й жестом показала йому забиратися геть, і він, як не дивно, послухався. Напевно, фільм про фею виявився цікавим.　

Тим часом Ґідеон поставив хронограф на дах і заходився обережно розгортати.　

— А ти знаєш, що Шарлотта обірвала телефон у штабі, аби переконати нас, що хронограф у тебе? Навіть Марлі допекла до печінок.　

— А шкода… — сказала я. — Вони наче створені одне для одного.　

Ґідеон кивнув. Він прибрав останній клапоть тканини і глибоко зітхнув.　

Я обережно погладила полірований дерев’яний бік хронографа.　

— Ось і він.　

Ґідеон на мить замовк. Власне, замовк він надовго, чесно кажучи.　

— Ґідеоне? — нерішуче покликала я. Леслі попереджала, що варто почекати ще кілька днів, аби переконатися, чи справді йому можна довіряти, але я тільки відмахнулася.　

— Та я не повірив Шарлотті, — прошепотів нарешті Ґідеон. — На жодну мить. — Він подивився на мене, в цьому світлі його очі здавалися безоднями. — Ти знаєш, що трапиться, коли хтось дізнається про це?　

Я вирішила промовчати про те, що ціла купа народу була в курсі цього. Ґідеон був такий схвильований, і, мабуть, тому я раптом теж злякалася.　

— Ми точно хочемо це зробити? — запитала я і відчула, що в животі в мене щось закрутилось, але з мандрами в часі це не мало жодного зв’язку.　

Те, що мій дідусь зчитав мою кров у хронограф, — одна річ. Те, що ми збиралися зробити зараз, — зовсім інша. Ми мали намір замкнути Коло крові, і наслідки були непередбачувані. М’яко кажучи.　

У пам’яті вмить зринули страшні пророцтва, які закінчувалися на слова «цнота» і «гризота», потім уява охоче підсунула віршовані кілька деталей і заримувала їх — «скрута» й «отрута». І той факт, що я нібито була безсмертною, мене геть не заспокоював.

Дивно, але, здається, саме моя невпевненість вивела Ґідеона із заціпеніння.　

— Ми точно хочемо це зробити? — він нахилився і легенько поцілував мене в ніс.　

— Ти питаєш мене про це? Серйозно?　

Він зняв наплічник і дістав наш роздобуток із кабінету доктора Вайта.　

— Добре, можна починати.　

Спочатку він наклав собі джгут на ліве передпліччя й міцно стиснув кулак. Потім дістав зі стерильного пластикового пакунка шприц і посміхнувся мені.　

— Сестро! — мовив він наказовим тоном. — Ліхтарик!　

Я скривилася.　

— Не найкоротший шлях, щоб отримати результат, — відповіла я і посвітила йому на руку. — Типовий студент-медик!　

— Що я чую у твоєму голосі? Невже презирство? — Ґідеон здивовано глянув на мене. — Ну і як це зробила ти?　

— Я взяла японський ніж для нарізання овочів, — похвалилась я, — а дідусь збирав кров у філіжанку.　

— Точно. Поріз на твоєму зап’ястку, — сказав він нарешті серйозно і встромив голку собі у вену. Кров почала наповнювати шприц.　

— А ти точно знаєш, як він працює? — запитала я і кивнула на хронограф. — У цієї штукенції стільки всіляких клапанів і отворів, що легко можна крутнути не те коліщатко…　

— Хронографологія — один із обов’язкових іспитів, які складають майбутні адепти. А я робив це не так уже й давно, — Ґідеон простягнув мені шприц із кров’ю і зняв з руки джгут.　

— Цікаво, коли ж ти дивився такі кіношедеври, як «Феї»?　

Ґідеон похитав головою.　

— Гадаю, трохи поваги тобі б не завадило. Дай мені шприц. А тепер присвіти хронограф. Ага, саме так.　

— Якщо тобі вряди-годи захочеться сказати мені «спасибі» або «будь ласка», то не стримуй себе, говори, — зауважила я, а Ґідеон тим часом почав по краплинах зливати свою кров у хронограф. Але, на відміну від Лукаса, його руки не тремтіли. Певно, колись із нього міг би вийти вправний хірург.　

Від хвилювання я прикусила нижню губу.　

— І три краплі сюди, під лев’ячу голову, — зосереджено бурмотів Ґідеон. — Тепер крутнути оце коліщатко й підняти цей важіль. Ну, ось і все, — він опустив шприц, і я мимовіль вимкнула ліхтарик.　

У хронографі закрутилися коліщатка, щось клацало, гуділо, гупало, точнісінько як і минулого разу. Стукіт дедалі дужчав, а гудіння посилилось, створюючи якийсь дивовижний мотив. Моє обличчя кинуло в жар, і я пригорнулася до Ґідеона, а він міцніше стиснув мою руку, немов потужний порив вітру ось- ось скине нас із даху. Але натомість усі самоцвіти хронографа одночасно спалахнули, повітря замерехтіло, наче всередині приладу нуртує полум’я, а навколо все скував мороз. Мерехтливе світло згасло, коліщатка зупинилися. Усе це тривало щонайбільше півхвилини.　

Я відпустила Ґідеона й пригладила волосинки в себе на руці.　

— Це й усе?　

Ґідеон глибоко зітхнув і витягнув руку, яка цього разу трохи тремтіла.　

— Зараз побачимо, — сказав він.　

Я дістала одну з пробірок доктора Вайта з кишені й передала Ґідеонові.　

— Тільки обережно! Якщо це порошок, один порив вітру — і його немає!　

— Це не найгірший варіант, — пробурмотів Ґідеон і обернувся до мене. Очі його блищали. — Бачиш? Пророцтво виповнюється! Під зіркою обіцянка здійсниться!　

Мені було начхати на цю зірку номер дванадцять. Я б зараз віддала перевагу ліхтарику, а не якимсь там зіркам.