Читаем Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» полностью

Іджі пила каву й теревенила ні про що зі своїм другом-блукачем Смоукі. Позаду на кухні Сипсі та Онзелл смажили порцію зелених помідорів для відвідувачів, що мали нагрянути приблизно об 11:30, і слухали євангельську передачу «Крила над Йорданом» по радіо АМ-1070, коли в двері кухні постукав Осі Сміт.

Сипсі вийшла до кафе, витираючи руки фартухом.

— Міз Іджі, там чорний хлопець, він просить дозволу побалакати з вами.

Іджі підійшла до дверей із дротяною сіткою. Осі Сміта вона впізнала одразу — старого друга з Трутвілля, який теж працював на сортувальній станції.

— Здоров був, Осі. Як справи?

— Чудово, міз Іджі.

— Чим можу тобі допомогти?

— Міз Іджі, нас у дворі ціла купа робітників, і ми щодня чуємо запах смаженого м’ясця, місяців зо два, і цей запах просто зводить нас з розуму. Ми хотіли б знати, чи не продасте ви нам трохи тих сендвічів зі смажениною. У мене є гроші.

Іджі зітхнула й похитала головою.

— Дозволь мені пояснити тобі дещо, Осі. Ти знаєш, що, була б моя воля, я впустила б вас через парадний вхід і посадила за стіл, але ти ж розумієш — я не можу цього зробити.

— Так, мем.

— У місті є купка людей, яка нам усе тут спалить, а я ще маю заробляти на життя.

— Так, мем, я знаю.

— Але я хочу, щоб ти повернувся до свого двору й сказав друзям, що, як їм чогось захочеться, нехай просто підходять до дверей на кухню.

Він усміхнувся.

— Так, мем.

— Скажи Сипсі, чого бажаєш, і вона все тобі приготує.

— Так, мем. Дякую, мем.

— Сипсі, дай йому барбекю та чого він іще хоче. Дай йому також трохи пирога.

Сипсі буркнула під ніс:

— Ви наразитесь на біду з тим Ку-Клукс-Кланом, а мене просто вб’ють. І більше ви мене ніколи не побачите, мем.

Та все ж вона зробила сендвічі, взяла виноградних напоїв та пирога й поклала все це до паперового пакунка для Осі.

Днів за три до кафе, захекавшись, зайшов Ґрейді Кілґор, місцевий шериф і залізничний детектив на півставки. Цей кремезний, мов ведмідь, велетень був другом її покійного брата Бадді.

Він, як завжди, повісив капелюха на вішак і сказав Іджі, що має до неї серйозну розмову. Вона принесла йому каву й сіла. Навалившись ліктями на стіл, Ґрейді приступив до свого неприємного завдання.

— Отже, так, Іджі, ти не повинна продавати їжу тим нігерам, і ти чудово це знаєш. Деякі хлопці в місті дуже засмучені через це. Ніхто не хоче їсти там, де обслуговують нігерів, це неправильно, і ти просто не маєш цього робити.

Іджі задумалась на хвилину і, погоджуючись, закивала.

— Ти маєш рацію, Ґрейді, я все добре знаю і справді не маю цього робити.

Ґрейді із задоволеним виглядом відкинувся у кріслі.

Вона ж продовжила:

— Так, Ґрейді. Цікаво, правда ж, як люди постійно роблять речі, яких не мають робити. Узяти, наприклад, тебе. Гадаю, чимало людей сказали б, що після недільної служби в церкві ти не повинен ходити на ріку на побачення з Євою Бейтс. Я впевнена, Ґледис вирішила б, що тобі не слід цього робити.

Ґрейді, який на той момент був дияконом баптистської церкви і був одружений із колишньою Ґледис Моутс, відомою запальним характером, спалахнув.

— Іджі, це зовсім не смішно.

— А я думаю, смішно. А ще я думаю, що, коли компанія дорослих чоловіків, добряче хильнувши, напинає простирадла на голови, це теж до біса смішно.

Ґрейді закликав на допомогу Рут, яка була за прилавком:

— Рут, може, підійдеш сюди й позичиш їй трохи здорового глузду? Мене вона не слухає. Я лише намагаюся вберегти її від біди, от і все. Зараз, не скажу кому, але деяким людям у місті не до душі, що вона продає їжу нігерам.

Іджі запалила цигарку «Кемел» і посміхнулася.

— Ось що я тобі скажу, Ґрейді. Наступного разу, як ці «де­які люди» прийдуть сюди — Джек Баттс, наприклад, і Вілбур Вімз, і Піт Тидвелл, я скажу їм, що якщо не хочуть бути впізнаними, маршируючи на цих дурнуватих парадах, які ви, хлопці, влаштовуєте, то чому їм бракує мізків, щоб перевзутися?

— Стривай-но, Іджі…

— До біса, Ґрейді, ви всі нікого не надурите. Я ці шльопанці чотирнадцятого розміру, які ти носиш, впізнаю будь-де.

Ґрейді глянув униз на свої ноги. Він стрімко програвав битву.

— Але, Іджі, я маю їм щось сказати. Ти припиниш це чи ні? Рут, іди сюди й допоможи мені з цією впертою ослицею.

Рут підійшла до столу.

— Ой, Ґрейді, що поганого в тому, що ми продамо кілька сенд­вічів з чорного ходу? Вони ж не заходять і не сидять тут із вами.

— Ну, не знаю, Рут… Я маю поговорити з хлопцями.

— Вони нікому не зашкодять, Ґрейді.

Хвилину він розмірковував.

— Гаразд… Поки що чорт з вами, — він показав пальцем на Іджі. — Але ви точно не пустите їх далі чорного ходу, чуєте?

Він підвівся, аби вийти, і надягнув капелюха, а потім знов обернувся до Іджі.

— То ми граємо в покер у п’ятницю?

— Ага. О восьмій. І прихопи грошенят побільше, я перед­чуваю удачу.

— Я скажу Джеку й решті… Бувай, Рут.

— Бувай, Ґрейді.

Іджі похитала головою, дивлячись йому вслід.

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 знаменитых харьковчан
100 знаменитых харьковчан

Дмитрий Багалей и Александр Ахиезер, Николай Барабашов и Василий Каразин, Клавдия Шульженко и Ирина Бугримова, Людмила Гурченко и Любовь Малая, Владимир Крайнев и Антон Макаренко… Что объединяет этих людей — столь разных по роду деятельности, живущих в разные годы и в разных городах? Один факт — они так или иначе связаны с Харьковом.Выстраивать героев этой книги по принципу «кто знаменитее» — просто абсурдно. Главное — они любили и любят свой город и прославили его своими делами. Надеемся, что эти сто биографий помогут читателю почувствовать ритм жизни этого города, узнать больше о его истории, просто понять его. Тем более что в книгу вошли и очерки о харьковчанах, имена которых сейчас на слуху у всех горожан, — об Арсене Авакове, Владимире Шумилкине, Александре Фельдмане. Эти люди создают сегодняшнюю историю Харькова.Как знать, возможно, прочитав эту книгу, кто-то испытает чувство гордости за своих знаменитых земляков и посмотрит на Харьков другими глазами.

Владислав Леонидович Карнацевич

Словари и Энциклопедии / Неотсортированное / Энциклопедии