Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Цей дрібний олив’яний божок у костюмі з поліестру й трипудових чоботах. Пихатий, самовпевнений, в оточенні медсестер, які пурхали навколо нього, мов гейші. Він навіть не був лікарем її матері, він лише здійснював ранковий обхід, підміняючи когось. Евелін стояла, тримаючи маму за руку. Увійшов і навіть не потурбувався відрекомендуватись.

Вона сказала:

— Доброго ранку, лікарю. Я її донька, Евелін Кауч.

Не відриваючи погляду від медичної картки, він голосно промовив:

— У вашої матері швидко прогресуючий рак легень, що дав метастази в печінку, підшлункову залозу й селезінку, з певними ознаками ураження кісткового мозку.

До цього самого моменту її мати навіть не знала, що в неї рак. Евелін не хотіла казати їй, адже мати й так була налякана. Дикий жах на обличчі матері вона запам’ятала на все життя — як і того лікаря, що рушив далі з усім своїм почтом.

Через два дні її мати впала в кому.

А ще вона не могла забути ту сіру, стерильну, з бетонними стінами кімнату очікування у відділенні інтенсивної терапії, де вона провела наступні тижні, налякана й збентежена. Як і решта людей, що чекали тут, знаючи, що їхні близькі лежать поряд у холодній неосвітленій кімнаті, очікуючи смерті.

Абсолютно незнайомі, вони в цьому маленькому просторі поділяли, мабуть, найінтимнішу, найболючішу мить свого життя. Вони не знали, як поводитись чи що сказати в цій ситуації. Тут правил етикету не існувало. Ніхто не підготував їх до такого страшного випробування. Бідолашні люди, налякані не менше за неї, підбадьорювали себе розмовами про повсякденне життя. Перебуваючи в цілковитому потрясінні, вони вперто робили вигляд, що все буде гаразд.

Одна родина з переляку навіть відмовлялася сприйняти той факт, що жінка, яка помирає в палаті на тому кінці коридору, — їхня мати. Вони постійно казали про неї як про «свою пацієнтку» й запитували Евелін, як справи в «її пацієнтки». Тільки б відсунути жахливу правду якнайдалі, тільки б полегшити біль.

Щодня вони чекали разом, знаючи, що мить настане — той жахливий момент, коли їх викличуть для ухвалення «рішення», вимикати апарат чи ні…

— Так буде краще.

— Легше їм піти.

— Вони самі б цього хотіли.

— Лікар каже, вони вже померли.

— Це лише формальність.

Формальність?

Спокійні, дорослі розмови. Коли все, чого вона насправді хотіла, це закричати до мами, її любої мами — єдиної людини в світі, яка любила її, як ніколи ніхто не полюбить.

Тієї суботи лікар підійшов до кімнати очікування й зазирнув усередину. Усі погляди були прикуті до нього, розмова урвалася. Він обвів очима кімнату.

— Місіс Кауч, можна вас на хвилинку до мого кабінету?

І поки вона тремтячими руками підбирала сумочку, чуючи калатання власного серця, усі інші дивилися на неї зі співчуттям. Одна жінка лагідно торкнулась її руки. Але потай вони всі відчули полегшення, що це не по них прийшли.

Наче уві сні вона намагалась дослухатися до його слів. Він говорив так просто і так невимушено.

— Немає сенсу продовжувати це…

Його логіка була бездоганна. Вона підвелася, наче зомбі, й пішла додому.

Вона думала, що готова прийняти це і відпустити її.

Але, зрештою, ніхто насправді не буває готовий відімкнути від апарата власну матір, хто би що про це не казав. Вимкнути світло свого дитинства й піти геть, так, наче вимикаєш лампу і виходиш із кімнати.

Вона ніколи не змогла пробачити собі, що їй забракло сміливості повернутися до лікарні й бути поряд зі своєю матір’ю. Вона досі прокидалася, ридаючи від почуття провини, і для неї не було жодного способу у світі пережити це.

Може, те, що їй довелося крізь це пройти, поклало початок страху Евелін перед усім, пов’язаним із лікарями й лікарнями. Вона не знала. Знала лише, що від самої думки про візит до лікаря її буквально кидало в холодний піт і починало тіпати. А від слова «рак» навіть волосся на руках ставало дибки. Вона взагалі припинила торкатися грудей, бо одного разу намацала в себе ущільнення й ледь не зомліла. На щастя, виявилося, що це лише паперова серветка, яка застрягла в бюстгальтері під час прання в машинці. Вона знала, що цей страх безглуздий і що їй дійсно слід сходити на огляд. Кажуть, його треба проходити раз на рік. Вона знала, що має це зробити, якщо не заради себе, то заради дітей. Усе вона знала, але це нічого не змінювало. У неї траплялися проблиски сміливості, і вона записувалася на огляд, але завжди все скасовувала в останній момент.

Минулого разу вона була в лікаря шість років тому, через інфекцію жовчного міхура. Все, чого вона хотіла, це щоб їй призначили антибіотики по телефону, але лікар змусив її прийти й наполіг на обстеженні таза. Лежачи там, з ногами у підвісних петлях, вона гадала, чи існує щось гірше, ніж коли незнайомий чоловік порпається в тобі, шукаючи щось, наче в іграшковому мішку на ярмарку.

Лікар спитав, скільки минуло часу від останнього обстеження грудей. Евелін збрехала:

— Три місяці.

Він сказав:

— Ну, оскільки ви вже тут, я можу також провести і цей огляд.

Вона щось заторохкотіла, намагаючись його відволікти, але він перебив її:

— Так-так, щось мені це не подобається.