Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Рябий адміністратор у приймальні готелю підійшов і потермосив Артиса О. Піві, який посміхався — тепер уже тихо та спокійно.

— Що з тобою? — Чоловік відскочив. — Господи Ісусе! Цей нігер мертвий! — Він озирнувся до свого друга за столом. — І це ще не все, він засцяв тут усю підлогу!

…Але Артис був уже далеко в лісі зі своїм барбекю.

Пансіонат «Стрункі назавжди»

Монтесито, Каліфорнія

5 грудня 1986 р.

Евелін провела на фермі стрункості майже два місяці і вже втратила десять кілограмів. Але вона здобула дещо інше. У неї з’явилося своє коло людей, яких вона шукала все своє життя. Ось вони, любительки солодощів: круглолиці домогосподарки, розлучені, самотні вчительки та бібліотекарки, кожна з яких сподівалася почати нове життя стрункішою та здоровішою особою.

Вона не очікувала, що це буде так весело. Для Евелін Кауч і її приятельок за ваговими проблемами найважливішим питанням було: який напрочуд низькокалорійний десерт приготують кухарі сьогодні? Чи буде це легкий гарбузовий пиріг, 55 калорій пор­ція? Чи нежирний фруктовий крем, лише 50 калорій? Чи, може, сьогодні їм подадуть їхній улюблений відкритий фруктовий пиріг «Фітнес», 80 калорій?

Евелін ніколи б не спадало на думку, що її серце співатиме лише тому, що сьогодні — День догляду за шкірою рук і ніг. Не кажучи вже про те, що вона завжди була першою у водних розвагах.

Але тут із нею відбулося ще одне перетворення, про яке вона навіть не мріяла. Раптом вона стала дуже відомою, популярною особою! Коли до пансіонату прибували новенькі, їх часто питали:

— Ви не зустрічали ту приємну жіночку з Алабами? Зачекайте, ось почуєте, як вона розмовляє — у неї такий чарівний акцент! А яка вона чудова людина!

Евелін ніколи не думала, що може бути смішною і мати чарівний акцент, та, схоже, щоразу, як вона щось казала, інші жіночки просто захлиналися зо сміху. Евелін насолоджувалася своєю віднайденою славою й отримувала від неї все можливе, влаштовуючи нічні посиденьки біля каміна. Її особистими подругами були три домогосподарки з Таузенд-Оукс, одну з яких звали ­Дороті, а двох інших однаково — Стеллами. Вони створили власний клуб боротьби з надмірною вагою і поклялися щорічно ­зустрічатися до кінця життя. Евелін знала, що всі вони дотри­мають обіцянки.

Після вправ на гнучкість і розтяжку вона перевдягалася у свій новий яскраво-синій костюм і вирушала на йогу, зупиняючись біля столу, аби швиденько продивитися пошту. Ед добросовісно переправляв їй усі рекламні розсилки, і зазвичай серед них не було нічого важливого, але сьогодні вона побачила лист зі штемпелем Вісл-Стоп, Алабама. Вона розкрила листа, гублячись у здогадках, хто міг писати їй звідти.

Дорога місіс Кауч!

Із сумом сповіщаю Вам, що минулої суботи близько 6:30 ранку Ваша подруга місіс Клео Тредґуд пішла з життя у своєму будинку. У мене є декілька речей, які вона хотіла передати Вам. Ми з чоловіком будемо раді привезти їх до Бірмінгема, або ж Ви можете забрати їх, коли Вам буде зручно. Будь ласка, зателефонуйте мені на номер 555-7760. Я цілий день удома.

Щиро Ваша,

місіс Джонні Гартман, сусідка.

Раптом Евелін усвідомила, що вже не почувається гарною й дотепною. І їй страшенно захотілося додому.

Вісл-Стоп, Алабама

8 квітня 1987 р.

Евелін дочекалася першого теплого дня весни, перш ніж зателефонувати місіс Гартман. Чомусь їй нестерпна була думка про те, щоб уперше побачити Вісл-Стоп серед зими. Прибувши на місце, Евелін подзвонила у двері — відчинила приємна жінка з каштановим волоссям.

— Доброго дня, місіс Кауч, заходьте. Я так рада вас бачити. Місіс Тредґуд стільки розповідала про вас, що мені вже здається, ніби ми давно знайомі.

Вона провела Евелін до бездоганно чистої кухні, де в зеленому обідньому кутку на столі вже чекали дві кавові горнятка та щойно спечений фунтовий кекс.

— Шкода, що мені довелося писати вам того листа, але я розуміла, що ви захочете знати.

— Я вдячна, що ви це зробили. Я й не знала, що вона поїхала з «Трояндової тераси».

— Її подруга місіс Отис померла десь за тиждень після вашого від’їзду.

— Ох, цього я теж не знала… Дивно, чому вона не напи­сала мені?

— Ну, я радила їй зробити це, але вона відповіла, що ви на канікулах і вона не хоче вас турбувати. Така вона була — завжди дбала за інших…

Ми оселилися по сусідству одразу ж, як помер її чоловік, тож, гадаю, я знала її понад тридцять років. І я ніколи не чула, щоб вона скаржилася, жодного разу, а в неї ж було нелегке життя. Її син, Альберт, був як мала дитина. Але щодня вона проки­далася, голила, купала його, робила йому присипку, надягала на нього пояс від грижі — опікувалася, як маленьким, навіть коли він вже був зовсім дорослим чоловіком… Жодна дитина не отримувала стільки любові, як Альберт Тредґуд. Благослови Боже її добре серце, я так сумую за нею. Знаю, що й ви теж сумуєте.

— Так, і дуже шкодую про те, що не була поруч. Може, я могла б чимось зарадити, відвезти її до лікаря чи ще щось.