Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Тієї ночі був молодий місяць. Світла вистачило Френку якраз на те, щоб знайти дорогу назад до свого пікапа. Він відчинив двері й поклав мовчазне дитя на переднє сидіння. І вже сідав до кабіни, коли раптом почув звук у себе за спиною — немов щось важке налетіло на пеньок, укритий ватною ковдрою. То був звук від удару двокілограмової пательні об його чорняву ірландську голову — за частку секунди до того, як цей удар розпанахав йому череп. Він помер раніше, ніж упав на землю, а Сипсі тим часом вже поверталася до будинку з дитиною на руках.

— Ніхто не забере цю дитину, поки я жива. Ні, сер.

Френк Беннетт не уявляв, що вона підніметься з підлоги. А тим більше не уявляв, що ця худа невисока чорношкіра жінка з одинадцяти років майстерно вправлялася з двокілограмовими пательнями. Він недооцінив супротивницю, і це була його фатальна помилка.

Коли Сипсі проходила повз остовпілого Артиса, той помітив незвичний дикий блиск у її очах. Вона сказала:

— Іди приведи Великого Джорджа. Я вбила білого чоловіка, вбила на смерть.

Повільно, навшпиньках, Артис наблизився до вантажівки — туди, де лежало тіло Френка. Аби краще роздивитись його, Артис схилився і побачив, як у місячному сяйві виблискує скляне око.

Він побіг через залізничні колії так швидко, що не встигав переводити подих, і ледь не задихнувся дорогою додому. Великий Джордж спав, але Онзелл була ще на ногах і поралася на кухні.

Він залетів у двері, тримаючись за бік, у якому нестерпно кололо, і видихнув:

— Мені потрібен тато!

Онзелл відповіла:

— Краще не буди його, хлопче, бо він з тебе шкіру спустить…

Але Артис був уже в спальні й термосив велетня.

— Татку! Татку! Прокидайся! Ти маєш піти зі мною!

Великий Джордж миттєво прокинувся.

— Що? Що з тобою, хлопче?

— Я не можу сказати. Бабуся хоче, щоб ти прийшов до кафе!

— Бабуся?

— Так! Просто зараз! Вона казала, щоб ти йшов просто зараз!

Великий Джордж натягував штани.

— Сподіваюся, це не жарт, хлопче, бо інакше ти в мене дістанеш!

Онзелл, яка слухала все це, стоячи в дверях, увійшла, щоб одягнути светр і йти з ними. Але Великий Джордж наказав їй лишатися вдома.

— Вона ж не захворіла, ні? — з тривогою спитала Онзелл.

— Ні, крихітко, не захворіла, — відповів Великий Джордж. — Просто залишайся тут.

До вітальні зазирнув напівсонний Джаспер.

— Що сталося?..

Онзел швидко відповіла:

— Нічого, любий, повертайся до ліжка… І не розбуди Віллі Боя.

Коли вони відійшли від будинку, Артис випалив:

— Тату, бабуся вбила білого.

Місяць сховався за хмари, і Великий Джордж не міг бачити вираз синового обличчя. Він сказав:

— Ну, якщо ти щось задумав, хлопче, то начувайся.

Коли вони прийшли, Сипсі стояла посеред двору. Великий Джордж схилився і помацав холодну руку Френка, що стирчала з-під простирадла, накинутого Сипсі. Потім випростався, поклавши руки на стегна, глянув ще раз униз на тіло й похитав головою.

— М-м-м, м-м-м… Ну ти й утнула цього разу, мамо.

Але цієї миті, хитаючи головою, Великий Джордж уже обмірковував рішення. Він знав, що тут, в Алабамі ніщо не захистить негра, який убив білого, тож навіть не думав вчинити інакше, ніж збирався.

Він підняв тіло Френка.

— Ходімо, хлопче, — сказав він і взяв його на плечі.

Відтягнувши тіло до дров’яного сараю на задньому подвір’ї, він поклав його на земляну підлогу й сказав Артису:

— Будь тут, доки я не повернуся, хлопче, нікуди не йди. Треба позбутися тієї вантажівки.

Приблизно за годину, коли Іджі й Рут повернулися додому, дитина лежала у своєму ліжку й спала здоровим сном. Іджі відвезла Сипсі додому, дорогою поділившись своїм хвилюванням через недугу матінки Тредґуд. Сипсі так ніколи й не розповіла їй, що вони ледь не втратили малюка.

Артис просидів у сараї цілу ніч. Знервований і збуджений, він сидів навпочіпки й гойдався вперед-назад. Урешті-решт, близько четвертої години ночі він не зміг більше стримуватися — і, розкривши складаний ніж, у непроглядній темряві штрикнув накрите простирадлом тіло — раз, двічі, тричі, чотири рази, знов і знов.

На світанку двері зі скреготом розчинилися, і Артис з переляку обмочився. То був батько. Він загнав вантажівку в ріку, неподалік від «Фургонного колеса», і пройшов увесь зворотний шлях пішки, а це було миль із десять.

Великий Джордж мовив:

— Ми маємо спалити одяг.

Коли він відкинув простирадло, обидва завмерли, не зводячи поглядів із тіла.

Сонце щойно почало пробиватися крізь шпарини в дерев’яних стінах. Артис глянув на Великого Джорджа здоровезними, як блюдця, очима, розкривши рота від подиву, і сказав:

— Тату, у цього білого немає голови!

Великий Джордж знову похитав головою.

— М-м-м, м-м-м, м-м-м…

Його мати відтяла мерцеві голову й десь її поховала.

Він зволікав рівно стільки, скільки знадобилося, щоб оговтатись від цього страхіття. Потім сказав:

— Хлопче, допоможи мені з цими лахами.

Артис ніколи раніше не бачив оголеного білого чоловіка. Він виявився увесь рожево-білий — просто як обпалена, позбавлена щетини свиня в окропі.