Смерть в океані

Коли ж сонце зависло над кратером Пуншевого келиха, а місто знову загомоніло й завирувало, — я таки впевнився, що чарлі-чаплінський фільм про зустріч по-гавайськи розповідає правду. До пірса під'їжджали на машинах, приходили пішки якісь делегації. Дівчата-полінезійки надівали нашим хлопцям на шию вінки, а солідні розпорядники тут же переконували нас, що ми повинні відвідати (звичайно ж, за "платню — в цьому і крився секрет їхньої наполегливості!) таке й таке історичне місце, побувати там-то й там.

Нам вручали візитні картки, проспекти, запрошення до різних розважальних закладів. «Якщо не побуваєте на Вайкікі,— попереджала письмово одна компанія, що відала розважальними закладами, — в ресторані, вважайте — Гавайїв не бачили»; «Запрошуємо подивитися полінезійські народні танці!»; «Ласкаво просимо до японського ресторану «Пагода», де на ваше замовлення в океанарії піймають золотих рибок і тут же засмажать»; «Тільки у нас і ніде більше!» — кликало, заманювало, тягло невідступно й настирливо.

Здавалося, це не чарівні Гавайї — райський куточок Океанії, як про них пишуть у туристських довідниках, — а торжище, де все, від краму до народних звичаїв і пісень, — на спродаж.

Я передав вахту товаришеві, переодягнувся і, приєднавшись до групи, що вирушала в місто, зійшов на берег.

Проходячи повз «Маріпозу», побачив на її палубі зграйку підлітків… Таки правда, на втіху туристам хлопчаки на Гавайях пірнають за кинутою з корабля монетою! Он вони, один за одним, готуються стрибнути у воду. Поважна американська леді підняла руку, і в повітрі щось блиснуло. Не встиг грошовий дріб'язок упасти, як хлопчаки шугонули з багатометрової висоти і зникли в глибині. Хвилина, друга — і ось вони вже на поверхні. Кільком пощастило — розтискають кулаки, переможно показують здобич. А на «Маріпозі» — подив, і нові любителі, аби пересвідчитися у спритності тутешніх нирців, шукають по кишенях центи.

Нас звідусюди обступили будинки. Прибережна смуга, на якій розкинулось місто, витягнута зі сходу на захід уподовж моря і особливо широка в підніжжі гір, таки, де починається долина Нууану. Але в цьому лабіринті кварталів, де ми йдемо, важко що-небудь збагнути. За багатоповерховими будинками нічого не видно; вулиці такі ж шумливі, як і в інших містах-велетнях. Потік машин не припиняється ні на мить: снують легкові, натужно ревуть вантажні. А де ж люди? Ми їх поки що не бачили.

Першим, хто нам трапився, був… король Камеамега. Його статуя височіла перед очима на неширокій площі. На голові — шолом, у лівій руці — спис, на плечах — довга мантія: все як має бути. До речі, про мантію. Розповідають, що колись на Гавайях водилася, тепер уже винищена, пташка мамо. Під крильцями у неї було по одній палевого кольору пір'їні. З тих коштовних пір'їнок не одне покоління підлеглих виготовляло королівську мантію, і прості люди мусили платити тими пір'їнками спеціальний податок. Нелегка то була робота! Щоб піймати мамо, мисливці пробиралися далеко в гори, у первісні тропічні хащі.

Для виготовлення мантії вбивали десятки тисяч пташок. Пір'їнки вшивали в звичайну основу мантії. Минали роки, десятиліття — і от наряд короля готовий. Він справді чудовий: блідо-золотий, бархатистий, казкова краса його приковує зір. Але дивитись на нього простим гавайцям заборонялося під загрозою смерті. Сам король надівав мантію тільки в особливо врочистих випадках.

Статуя Камеамега — перед нами. Прив'язавшись до шиї короля вірьовкою, на дерев'яній підвісці стоїть маляр і, вмокаючи квач у відро, фарбує мантію. Золота фарба капає на постамент, одяг маляра теж у фарбі, переливається, горить проти сонця.

— Недотепа! — каже мій товариш, астроном Ерік Гуртовенко, що йде поряд. — До пуття не може виконати таке відповідальне доручення. Його б на «Витязь», хлопці наші швидко навчили б фарбувати. А втім, — кидає він насмішкуватий погляд на мене, — тебе теж боцман ніяк не вишколить, хоч, напевне, короля і ти б так розмалював.

Ерік — великий мораліст: в чужому оці порошинку помітить, а своїх вад не бачить. Уже не раз бувало, коли я просив його допомогти мені фарбувати не те що перебірки корабля, а навіть ватервейси — настил уздовж борту судна, — і то він так «працював», що боцман через це мене допікав не один день. Тепер-от він ще й глузує!

Ми з ним прямуємо до Вайкікі. Знаменитий пляж лежав уподовж затоки з тією ж назвою. Неподалік — вулкан Діамантовий Пагорб, біля підніжжя гай. Вайкікі — своєрідна вітрина Гонолулу. На фронтонах будинків — рекламні щити: полінезійці в національному одязі і майже голі… одні танцюють, інші весело граються, а трохи далі намальовано, як смаглотілі канаки закидають у море невід… І танцювальні сценки, й масове гуляння — всього досхочу, тільки відвідайте пляж!

Нині на Вайкікі, мов струмки до моря, стікаються людські потоки з навколишніх вулиць. Там для туристів відбудеться видовище.