Смерть в океані

Остання і несподівана зустріч на цьому далекому березі викликала в мене спогад про минуле плавання. Я згадав Канаду, Ванкувер.

…Пролунав останній удар гонга, але ніхто не зрушив з місця. Публіка репетувала. Свистіли, викрикували, волали. Любителі гострих відчуттів — завсідники модного спортзалу, в якому, впереміш із спортивними змаганнями, заїжджі лицедії часто показують свої трюки, вимагали, щоб борці не залишали арени.

Щойно тут виступали приборкувачі африканських левів, як на зміну їм з'явилися нові розважальники — ілюзіоністи. Потім були гімнасти. Потім… Спостерігаючи, як юрми глядачів захлюпують неширокий майданчик біля спортзалу, щовечора приступом беруть його вхідні ворота, я, взявши на душу гріх, подумав, що канадці — безтурботні й щасливі люди і що, раз і назавжди одмівши земні клопоти, вони обрали собі за правило гасло самовдоволеного Риму: хліба й видовищ. Але… По тому, як ми пришвартувалися у Ванкувері і збирались уже розвантажувати судно, стало відомо, що стояти на якорі доведеться довго, невідомо скільки. Страйкували залізничники. Докери мітингували теж, вимагаючи надбавки до заробітної платні. Як мовиться, шила в мішку не сховаєш — дійсність була сувора, не схожа на циркову виставу… І ми ходили дивитися спортивні ігри та інші розважальні видовища.

У місті на всіх отих стрітах і авеню палахкотіли реклами. Вони сповіщали: борець нечуваної сили, про якого досі ще ніхто не знав, стрічається на арені з улюбленцем канадської публіки — американським важкоатлетом Круто Вареним Хагерті.

Про Хагерті ходили легенди: натиску американця не зміг протистояти ніхто.

Його величали не інакше, як незламний або залізний. А після того як репортер назвав Хагерті «круто вареним», це прізвисько прилипло до борця і стало вже невід'ємним його титулом. І от він, Хагерті, мав стрітися з якимсь зарозумілим зухвальцем, що не побоявся кинути йому виклик.

Круто Вареного в Канаді знали — він не потребував реклами. З афіш дивилися суворі очі. Руки з горбами мускулів, здавалося, буди викувані з металу. Зріст його теж навівав жах, а ще — потаємне захоплення й подив: ось яким може бути простий смертний! А супротивника Хагерті канадці бачили вперше. Звали його Салуа. І, можливо, прочитавши ті слова, перехожі, не зупиняючись, попростували б далі, якби їхній погляд не зупинявся на двометровій постаті дикуна. Так, саме дикуна, бо як назвеш того, хто, по коліна стоячи у воді і тримаючи в зубах ще живу рибину, старався її проковтнути. Але то був тільки один малюнок з портретного триптиха Салуа: на останніх двох він стояв, хижо вишкіривши зуби, в позі людожера, що приготувався до нападу. Стегна його прикривала легка пов'язка лава-лава, які досі носять тубільці загублених в океані островів; лізу руку й ногу стягували зроблені з пір'я тропічних птахів барвисті браслети. На шиї висію кілька чудернацьких разків намиста, — певне, з ікол дикого кабана чи акулячих зубів. Голову увінчувала схожа на чорну волохату хмару копиця волосся. Цю перуку, як зазначалося в афіші, зроблено з волосся людини, котру в сьомому чи, може, й у третьому коліні з'їли родичі рекламованого дикуна.

Була зима. З полярних широт, що лежать за суворою п'ятдесятою паралеллю, холод насунув несподівано. Цього року в Британській Колумбії — провінції, до якої входить і Ванкувер, — сніг випав зарано. Вулиці міста, пірси і причали встелила легка, закіптюжена пороша.

Кораблі, навіть снасті над ними, теж були засніжені. І тільки затока, що вклинилася у звивистий берег, темніла холодною, із свинцевим полиском водою, — плесо її в обрамленні зав'южених сніговієм берегів скидалося на естамп з північного доробку Рокуелла Кента.

Салуа приїхав сюди кілька днів тому. До того він виступав у США — спочатку в Техасі, зокрема в Амарілло, потім по всьому Тихоокеанському узбережжі: від крайнього південного Сан-Дієго до Порт-Анджелеса на півночі. Тепер-от була Канада…

Одного вечора ми побачили, як біля спортзалу зупинився автомобіль, а з нього — точнісінько як на рекламі! — вийшов майже голий велетень.

За годину розпочинався поєдинок.

Скандуючи, присутні вітали Хагерті — сипали улесливі, що не могли не додати йому сил, компліменти. І коли Салуа вийшов на арену, болільники зрозуміли, що сьогоднішній вечір принесе немало втіхи: противники були гідні один одного — обидва кремезні, могутні велетні.