Сотрудник ЧК

Олексій звернув на Рішельєвську і пройшов кілька кварталів. В одній з бокових вулиць стояв красивий двоповерховий будинок з великими венеціанськими вікнами, що належав колись багатому херсонському заводчикові. Тепер біля під'їзду ходив вартовий. Тут містилося повітове ЧК.

У коридорах ЧК багатолюдно й шумно. Черговий — рум'яний парубчак, войовничий на вигляд, у кубанці, ї наганом на боці,— провів Олексія на другий поверх. Відчинивши одні з дверей, він просунув у них голову і доповів:

— До вас чоловік прийшов, приїжджий.

— Давай,— сказали за дверима.

Пропускаючи Олексія, парубчак підбадьорливо підморгнув йому:

— Ідіть. Не дрейфте, товаришу...

Чоловік, що сидів у кімнаті за широчезним письмовим столом, був Брокман, голова ЧК, латиш, кремезний, широкоплечий, в сірозеленому англійському френчі.

На столі перед ним стояли масивна чорнильниця без кришки і стакан із снаряда замість попільнички. Поряд, на табуретці, чорніла коробка польового телефону.

Брокман довго, уважно чигав документи Олексія. В документах говорилося, що військовий слідчий особливого відділу Михальов Олексій Миколайович направляється в розпорядження херсонського повітового ЧК після «проходження лікування в госпіталі».

В службовій характеристиці Олексія було написано, що Олексій «є відданим справі робітничого класу і бідного селянства. Він не шкодував свого молодого життя за Радянську владу... проявив відважність і кмітливість у боротьбі з ворогами, а також, будучи письменним і членом партії більшовиків, стояв, мов скеля, на сторожі справедливості...»

У листі ЦУПЧрезкому рекомендувалося використати Олексія на оперативній роботі.

Поки Брокман читав документи, Олексій розглядав його. В голови ЧК випуклий лоб і сильна щелепа. Розчесане на проділ сивувате волосся лежало на його круглій голові, наче склеєне. Руки великі, вузлуваті, з заро-говілими нігтями.

Відклавши папери, Брокман спитав:

— Сам звідки родом?

— Звідси, з Херсона.

— Тутешній? Значить, місто знаєш? Рідні є? Де воював? Поранений? Куди? Освіту маєш?.. — питання він ставив уривчасто, з ледве помітним акцентом.

Розпитавши про роботу в особливому відділі, він витяг з кишені коротеньку глиняну люльку і, набиваючи її махоркою з бляшаної коробочки, спідлоба оглянув Олексія.

— Ну й фігури до мене шлють,— промовив, поворушивши щелепою.— Голодранець на голодранці... Зброю хоч маєш?

Олексій дістав із задньої кишені маленький бельгійський браунінг — подарунок Силіна. Брокман махнув рукою.

— Це не зброя для чекіста.— Він підійшов до дверей, прочинив їх і гукнув: — Фельцера до мене!

Потім сів за стіл і уткнувся в папери, мовби Олексія і не було в кімнаті.

За кілька хвилин у кабінет влетів щуплий, гостроносий чоловік у збитому на потилицю військовому кашкеті.

— Кликали? — спитав він, дихаючи з свистом.

— Це Михальов, наш новий співробітник,— сказав Брокман.— Треба його одягти, щоб не соромно було, І хай зброю вибере.

Начгосп окинув Олексія оцінюючим поглядом з ніг до голови і похитав головою:

- Нелегке завдання! Такий зріст! Це ж Ілля Муромець! Ну, добре, щось придумаємо.

— І ще глянь, які на ньому шкарбани. Чоботи в тебе е?

На обличчі у Фельцера з'явився мрійний вираз. Начгосп наче хотів сказати: «Якби!..»

— Значить, нема? — спитав Брокман. — В такому разі видай крісло.

— Товаришу голова, — заговорив начгосп м'яко, — може товариш Михальов почекає? Мені обіцяли прислати партію чобіт через тиждень-другий^ В будинку майже не лишається крісел.

— Що мені, прийоми влаштовувати? — сказав Брокман.— У мене люди голі ходять! Сідай,— наказав Олексієві, який нічого не розумів,— ось папір, пиши...

Він продиктував текст заяви. Олексій написав: «В зв'язку з відсутністю взуття, прошу видати мені 1 (одне) шкіряне крісло на чоботи».

Брокман розмашисте поставив резолюцію: «Госпчастина. Видати. Брокман».

— Тепер іди,— сказав він.— Коли все зробиш, зайди. З житлом доведеться самому влаштовуватися, мені тебе класти нікуди. Одну-дві ночі можеш де-небудь на дивані переспати, а там куди хочеш, заживатися не дозволю.

— Влаштуюсь. Я тутешній! — сказав розчулений Олексій. — Дякую вам...

— Добре, нічого. Роботою з тебе візьмемо.

У кладовій ЧК знайшлося чудове галіфе на зріст Олексія — діагональове, з шкіряними леями. В купі дрантя Фельцер розкопав старий, але ще міцний офіцерський френч. Він добряче вигорів на сонці і був у двох місцях пробитий кулями — на дірочках лежали акуратні латки. По одній з латок на лівій нагрудній кишені легко можна було догадатися про долю колишнього власника френча.

Фельцер вказав на неї пальцем.

— Щоб ви знали: це добра прикмета. Двічі в одне місце не влучає. Ну, кращого не знайдеш, лежить як влитий...

Потім вони пішли нагору, в зал, де біля стіни стояло поряд кілька кабінетних крісел. Фельцер віддав одне

Олексієві. Він вибрав найменш потерте і сам допоміг обідрати з нього коричньову скрипучу шкіру.

А потім Фельцер проявив справжню королівську Щедрість. Він знову повів Олексія в кладову і там дістав з полиці шматок товстої твердої шкіри — на підошви!..