Сотрудник ЧК

Довелося визнати, що в його претензіях є певна частка справедливості. Після першої розмови, коли позиція, зайнята Іларіоновим, мало не поставила всю операцію під загрозу провалу, Олексій не дуже довіряв йому. Він, правда, повідомив йому через Храмзова про зустріч з Марковим на острові і про маневр з картою, але подробиці цього маневру Іларіонову довелося з'ясовувати самому в начальника штабу. Щождо заїжджого двору, куди Сева водив Олексія вчора, то про нього Михальов і зовсім не згадав, боячись, щоб гарячий начальник опергрупи не здумав негайно почати облаву.

- Відповідаю я за операцію чи не відповідаю? — кричав Іларіонов.— Хто повинен робити ко-ор-дина-цію, гм... не я? Хай мене чорт візьме!

Олексій мовчав: досить було йому сказати про свої побоювання, як Іларіонов образився б, і тоді домовитися з ним було б зовсім неможливо.

Поклавши лікті на стіл, Величко втомлено дивився мимо начальника опергрупи, погладжуючи рубці на своїй двопалій руці, і було незрозуміло, як він ставиться до сказаного. Інша справа Воронько. Цей уважно слухав і хитав головою, коли Іларіонов виголошував свої улюблені слівця: «координація», «погодженість операції і взаємодія». Завзятий книжник, він поважав людей, які вміли красиво висловлюватися.

Величко дав Іларіонову наговоритися досхочу. Коли той закінчив і з шумом сів на табурет, упевнений, що вщент розгромив Олексія, він спитав:

— Усе? — і повернувся на лаві.— Доповідай, Михальов, по порядку.

Вигляд у Величка при цьому був такий, наче розмова тільки починається. Очевидно, Володя встиг уже дещо йому розповісти.

— Так, я не все передавав Іларіонову,— почав Олексій.— Може, я й не правий, але тільки...

— По суті говори, змалюй обстановку,— перервав його Величко, чим відразу збентежив Іларіонова. Здавалося, Величка анітрохи не цікавили взаємовідносини його підлеглих.

Олексій докладно доповів про все, що відбулося з моменту його від'їзду з Херсона: про явочну квартиру, на якій зустрів Смагіна, про доручення висадити в повітря штаб і про відомості з приводу наступного контрнаступу білих. Зроблено було немало. Це зрозуміли всі, навіть Воронько, який щойно захоплювався красномовністю Іларіонова. І коли Олексій сказав, що надто поспішні дії, а також стеження, встановлене за Федосовою і вже помічене нею, можуть усе згубити, Воронько перший погодився з цим.

— Лихоманка в тебе, чи що, Семене Степановичу?— сказав він Іларіонову.— Говориш красиво, а сам як на голках сидиш, їй-богу!

— Спитайте в нього краще, чому я тільки зараз про все дізнаюсь! — закричав Іларіонов, і обличчя його вкрилось червоними плямами.

— Потім! — насупився Величко. — Ну-ну, Михальов...

— Чому, наприклад, потрібно обійти явки, попереджати? — говорив Олексій.— Думаю, вони, крім вибуху, ще щось затіяли.

— Адреси явок знаєш?

— В тому й справа, що ні! Адреси одержу разом з вибухівкою. Розумієте, товаришу Величко, найважливіші відомості надійдуть тільки в останню мить!

— Так-ак... Треба чекати...

Знову розкричався Іларіонов, звинувачуючи Олексія в найтяжчих гріхах. За Олексія заступилася Маруся, Храмзов підтакував їй, Воронько щось басив собі у вуса.

Величко замисленим поглядом водив по їх збуджених обличчях, м'яв пальцями нижню губу. Нарешті, ляснувши долонею по столу, встановив тишу.

— Розкудкудакалися, досить! У тебе, Іларіонов, одна турбота: свого фасону дотримати, а в ділі фасон забувати треба, не на користь це. Повідомляв тебе Миха-льов, що зроблено? Повідомляв. Знав ти, в яку він кашу вліз? Знав. Чого тобі ще? Йому допомагати треба було, а не контролювати. Щоб людина впевненість почувала. Не перебивай! Мені копатися у вашій сварці ніколи. В Херсоні буде час — розберемося... До кінця операції лишилися лічені дні. На цей час всю групу беру на себе. Завтра побачимо, кого ти нахапав, Іларіонов, половину, мабуть, випустити доведеться, знаємо твої манери! Стеження за Федосовою припинимо. Храмзов як ходив за Михальовим, так нехай і ходить. Він при нагоді і за Федосовою наглядатиме. Тепер головне — спокій, наче ми і не підозрюємо нічого...

Величко зробив ще кілька розпоряджень і звелів розходитися. Проводжати Олексія до хвіртки вийшли Маруся і Воронько. На подвір'ї Воронько сказав:

- Скучив я за тобою, хлопче! Поговорити навіть до пуття не довелося. Ти як, здоровий?

- Як бачите, Іване Петровичу!

— Бачу, молодець! Гляди не зірвись!

— Ні, він не зірветься,— сказала раптом Маруся з такою палкою впевненістю, що Воронько здивовано гмикнув.

ПОСИЛКА ВІД МАРКОВА

Біла ганчірка на вікні пошти з'явилася через день, уранці.

— Ну, Альошо, починається! — сказала Діна, коли вони лишились самі в службовій кімнаті за поштовим залом.— Усе відбудеться сьогодні! Як ви себе почуваєте?

— Нормально.