Сотрудник ЧК

— Чого довго, дядьку Степан? Мамуні й досі нема. Як поїхала вчора, так і не поверталась. Чого б це, дядьку Степан? А-а! - закричала вона, розглядівши Олексія, і затиснула рота долонями.

- Тихше! — попросив він.— Тихше, дівчинко, не кричи! Хто-небудь з дорослих є дома?

З ліжка підвелася жінка. Олексій придивився — молода.

- Вам чого? — спитала вона, до підборіддя натягуючи ковдру.

— Хазяєчко, червоноармійці ми, від бандитів рятуємось. З дороги збилися...

Приховувати не було потреби. Темне подряпане обличчя Олексія, кров на розхристаному френчі, наган у руці та й сама його несподівана поява в такому вигляді вночі, тут, у центрі бандитського району,— красномовно говорили про те, хто він такий.

Жінка спустила ноги з ліжка і почала шукати на підлозі черевики. Олексій поквапливо говорив далі:

— Товариш у мене тяжко поранений. Вмирає. Допоможіть, хазяєчко, дорога...

Жінка знайшла черевики і, обсмикнувши довгу спідницю, підвелася.

— Чого вам? — перепитала вона, мовби не розчувши.

— Червоноармійці ми... Товариш умирає біля колодязя... йому допомогти треба!..

Вона заговорила швидко, розглядаючи Олексія запа-лими очима:

— Ой, ні, не можемо, ми не можемо, добрий яоловіче! В селі ж зелені!

— Зелені?!

— П'ять чоловік у Сафонова, старости! Нещодавно їх багато приїжджало, а потім, бог дав, поїхали, тільки п'ять і лишилось... Вони ж усе одно дізнаються — не жити нам. Не візьмемо його, ох, не візьмемо, добрий чоловіче!..

— Та ні ж бо...— почав Олексій. Вона не дала йому доказати.

— Що ми, любесенький, з ним робитимемо? Я ось хвора та сестричка мала!..

Дівчинка, отямившись від переляку, почала, захлинаючись, розповідати, що мати їхня поїхала по борошно в сусіднє село до тітки Фросини та й досі нема її...

- Ти, дядечку, не бачив часом?

— Не бачив, — сказав Олексій. Стоячи перед цими плачучими жінками, він на мить забув, чого прийшов.

А вони розповідали навперебій, що вранці приїхали бандити, оголосили «нібілізацію», двох чоловіків узяли, а третього, Івана Лотенка,— він йти не схотів,— повели силоміць. Потім поїхали, а п'ятеро лишилися в старости Сафонова, який і сам в нальоти ходить, а нині накрався, так удома сидить.

— Якщо він у нас червоноармійця знайде, лютій смерті віддасть, душогуб!.. — казала жінка.—А я і сама богом тільки й жива: мій чоловік другий рік у червоних воює...

— Та я його лишати не збираюсь! Мені човен потрібен до Херсона доїхати.

— Човен? — перепитала жінка, і по тому, як вона раптом зам'ялась, Олексій зрозумів, що човей у них є.

— Хазяєчко, виручи! —сказав він, вкладаючи в свою просьбу весь свій відчай, весь страх за Воронька.— Помре товариш! В тебе самої чоловік такий, як ми...

— Любесенький, як же без човна? — промовила жінка і, наче шукаючи підтримки, глянула на сестру.— Він же один у нас...

— Повернемо човен! Обов'язково повернемо! Ось тобі більшовицьке слово! Віриш?..— і бачачи, що вона все ще вагається, витяг з кишені свій чекістський мандат. — Дивись сюди: чекісти ми з Херсона. Хочеш, розписку напишу?

- Та не треба мені! — замахала вона руками.— Для чого мені твоя розписка!..

— Ми тобі замість човна шаланду приведемо з парусом! І буде тобі вічна дяка від Радянської влади!..

— Та беріть уже,— нерішуче промовила жінка.— Коли помирає людина... Хіба я не розумію!..— І повернулася до сестри.— Нюрко, поведи його, нехай... Весла в курені.

Дівчинка злізла на піч і за хвилину спустилася вниз, зв'язуючи за спиною кінці великої порваної хустки. Побачивши, що вона готова, старша схлипнула, притягнула до себе і, поправляючи хустку, зашепотіла:

- Низом ідіть, бережком, тихенько, щоб не почули у Сафонова.

Побоюючись, що жінка передумає, Олексій злегка підштовхнув дівчинку до дверей.

Жінка відсунула засув, і вони вийшли з хати. Дівчинка шмигнула в сарай і приволокла два весла. Олексій поклав їх на плече і прошепотів жінці, яка відчиняла хвіртку:

- Спасибі тобі, сестричко!

Вона, можливо вже шкодуючи, що виявила доброту, нагадала:

— Човен не погуби!

— Не бійся...

Воронько не дихав.

Олексій опустився на землю, підтягнув коліна і поклав на них важку голову.

Тільки тепер він відчув, як стомився. Боліли ноги,— до крові, мабуть, натер,— плечі і спина щеміли.

Він подумав, що зараз можна б лягти біля Воронька і заснути...

- Дядьку,— покликала його дівчинка.— Чого ж ти? Ходімо, дядечку...

Тоді Олексій став навколішки і почав обшукувати Воронька. З кишені гімнастьорки дістав пачку документів, годинник, в штанях намацав наган, витяг його і засунув за пояс поряд з своїм. Потім склав Вороньку ноги, руки витягнув уздовж тіла і, зовсім розбитий, сів поруч.

Позаду схлипнула дівчинка.

— Тихше...

Вона замовкла, здригаючись.

— Розумієш, умер Воронько. Поки я до вас ходив, умер... Розумієш, дівчинко, я його з минулої ночі, верст...— він махнув рукою.

Дівчинка тремтіла.

Олексій деякий час дивився на неї, не розуміючи, що з нею, і раптом відчув, як у нього горить обличчя. І дивно — наче змивалася втома: легше стало голові. В грудях мовби звільнялося щось. І зовсім несподівано для Олексія з його горла вилетів якийсь низький надірваний звук, і хлопець зрозумів, що плаче...