Старі люди

Лука тут же ж заснув, зате Марта, перебуваючи в стані драстичного напруження, слідкувала за всім навколо, намагаючись, все ж, не накликати біди. Постаті пропливали перед нею, як у фільмі: міліціонер підступав до кожного і наказував не спати, бо покрадуть речі; дівчатка років 14-ти, що виглядали на чемних школярок з хороших родин, плавали туди-сюди з нічного вокзального бару до нічної вокзальної кімнати відпочинку покращеного зразка; бурмотів щось бідолаха із синдромом дауна; всі баби й діди міцно стискали в руках порожні пластикові пляшки; кровожерливого вигляду дядьки і пацани грали в електронну рулетку, приходячи й відходячи, щоб з’ясувати стосунки, заробити грошей, вбити когось чи зґвалтувати, купити чіпсів, подзвонити додому, кинути милостиню каліці на колесах.

Потяг затримався на цілу годину.

Щойно зайнявши своє місце, Марта відрубалася на колінах у Луки, хоча їй здавалося, що вона не спить, а продовжує напружено стежити за підозрілими особами. Ще їй здавалося, що падає сніг, і що хтось співає.

В Кам’янці-Подільському вони опинилися десь коло сьомої ранку. Новіша частина міста не особливо потішила: сірі облуплені хрущовки, болото, неприємний вітер, порожній шлунок, втома, непочищені зуби. Вони повільно побрели зачухраними вулицями, намагаючись знайти автобусний вокзал, чи відчинений магазин, чи кав’ярню, чи замок — але марно, навколо бачили лише автозаправки, заводи, базари, руїни й зачинені бари. Повертаючись на ті самі місця, звідки виходили, петляючи, вони намагалися прискорити час, щоб нарешті дочекатися відкриття місця, де могли відпочити. Але зрештою плюнули на цю ідею, і подалися до старого міста. Тоді й вийшли на гігантський ресторан «Стрілець» у стилі соцреалізму.

Зала була розрахована осіб на 150–200 — і повністю порожня. Окинувши оком кількість столів і крісел, за якими ніхто не сидів, висоту стін і безмежність стелі, Марта з Лукою залишилися задоволеними. Офіціантка принесла їхні замовлення, а тоді увімкнула вмонтовані десь під стелею динаміки: «Et pour moi tu seras pour toujours l?enfant du dimanche…» Після сніданку вони по черзі почистили зуби в туалетному умивальнику. Після цього стало набагато краще.

Старе місто із замком, мурами, вежами, церквами, занедбаною ратушею і живописними руїнами від нового відділяв високий каньйон, дном якого текла річка Смотрич. Тонкі стежечки звивалися поміж деревами й кущами, з них стирчав перстень круглої кам’яної криниці, бані церков і шпилі веж зустрічали перші промені несподіваного сонця.

На одній із вуличок, під залізним драконом, призначеним для стікання води, Марта з Лукою зустріли пару — хлопця і дівчину. Дівчині виповнювалося двадцять. Вчотирьох вони облазили всі драбинки в поруйнованому замку, визирнули в кожне вікно і вибоїну, сфотографували кожну корову на пагорбах навколо, кожну курку біля ями, куди кидали в’язнів. З Нової Східної башти подивилися на захід, а з Малої Західної — на південь; в Лянскоронській башті поговорили про Балтійське море; у Комендантській випили пляшку шампанського; у Рожанці вирішили, що пізніше зайдуть кудись поїсти; у Денній трохи відпочили; у Новій Західній башті — вчергове подивилися на захід; в Лаській — ласо поглянули на дитину з кукурудзяними паличками; в Тенчинській захотіли чимшвидше піти в башту Ковпак; у Папській Лука сказав, що колись жив недалеко від вулиці Кармалюка у Франківську; у Водяній башті випили по пиву; на Замковому мості висловили припущення, що комусь із них або й усім відразу може стати зле, але не конче.

Ще вони їли шоколад у Вірменських кварталах, особливо — на вулиці Рози Люксембурґ; дивилися на повітря над баштою Стефана Баторія; в Руській брамі носили на руках іменинницю, хоч на них крапала там вода; на цвинтарику позаду костьолу Петра і Павла говорили про повітряні кулі, народження дітей і співали «Многая літа»; зайшли в ратушу на виставку воскових фіґур, привезених із Санкт-Петербурґу; біля Різницької башти сиділи на землі, дивились на протилежний бік каньйону та міст через нього, їли печені каштани і мандаринки, якими пригощала іменинниця, курили папіроски, які скручувала для всіх Марта.

Врешті-решт, майже на задницях, спустилися до Смотрича. Марта першою швидко роздяглася і кинулась у воду. Слідом за нею це ж зробили і нові знайомі. Витримати крижаний холод було неможливо. Марта пірнула, тут же ж випірнула, і раптом помітила сніжинку, яка впала на воду і вмить розтанула.

В Луки якраз закінчилася плівка.

— Інший спосіб витримувати старість — не думати про неї, — сказала Марта в день, коли жодного разу не кашлянула. Вона дивилася крізь вікно на сніжинки, що плавно падали з неба. То був день видужання і першого справжнього снігу. — Так робили мої дідо і бабця. Відколи я себе пам’ятаю, вони працювали, не озираючись навколо, метушилися, допомагали всім підряд, не даючи собі можливості навіть подумати про що-небудь. І чим старішими вони ставали, тим більшою кількістю клопотів навантажували себе.