Читаем Старі люди полностью

Мій дідусь був майже алхіміком. Чи — іншими словами — парфумером. Досягнувши повноліття, він отримав чималий спадок від своєї троюрідної звідної тітки і заснував марку косметики «Зюськінд»:

Трохи пудри і помади —
І ваш мрець всміхнеться радо.Трохи туші і рум’ян —І подякує він вам.
А краплинка ще духів —Оживе він й поготів.
Провести в останню путь —Фірма «Зюськінд» тут як тут.

Його косметика для мерців була якийсь час суперпопулярною навіть серед живих. А що вже казати про мерців. Нераз, пам’ятаю, прийшовши до дідуся в майстерню, я заставала там холодне нерухоме тіло на великому столі посеред кімнати. В скляних шафках навколо, на підставках і в скриньках лежали тисячі косметичних засобів. Пахло конваліями, мускусом, спиртом, трояндами, пудрою, паленим і мертвим. Найчастіше дідусь сидів на високому кріселку біля «клієнта» і, вистромивши від старанності кінчик язика, підводив мерцеві чорним очі, замальовував тіні смерті на обличчі, робив червонішими уста, а щокам надавав природного відтінку — врешті ті мертві виглядали живішими від живих, і було дивно, чому вони не розмовляють чи не всміхаються, не кліпають і не дихають. Дідусь мріяв колись стати художником-портретистом, який днями висиджує біля ринку на холодній сходинці і чекає, що нарешті надійде групка туристів, і кожен замовить свій портрет. Але тітчин спадок перекреслив усі сподівання. Дідусеві довелося вдосконалювати свою майстерність на неживих. І він був справді визначним митцем. Своєю майстерністю він перевершив би багатьох світових художників, його витвори всі називали не інакше як шедеврами, а стиль окреслювали як щось середнє між Дюрером і Доменіко Венеціано, Рафаелем і Якопо Понтормо (причому гра світла і тіні була відверто запозичена з Караваджо), але я знала: дідусь ні від кого нічого не запозичував, він навіть не знав, хто такий той Рафаель, хоча й полюбляв розглядати репродукції з Доменіко Венеціано — але це нічого не означало. Він був самобутнім художником, мій дідусь.

— Добре, добре, — втрутився раптом Лука, — все розумію, крім однієї речі: навіщо гримувати мерців?

Марта засміялася.

— Дурненький! Їм же теж хотілось би бути гарними. Майже кожна людина плекає потаємну мрію виглядати в труні такою вродливою, якою не була навіть за життя, багато хто записує це першим пунктом у заповіті. І я готова засвідчити на суді: мій дідусь виконував цей перший пункт краще, аніж вони могли собі уявити. Я бачила їх ще до того, коли їхніх лиць торкалася чародійна рука мого діда. То були білі обличчя з синьо-зеленим відливом, невиразні, майже невидимі — а за кілька годин ставали заспокоєними, умиротвореними, усміхненими, піднесеними, таємничими, розсудливими, хитромудрими, багатозначними, натхненними, екзальтованими і т. д. і т. п. Спершу їхній запах — запах крижаного болота, затягнутого рястом — викликав нудоту, заважав нормально дихати, викликав сльозливість, але як тільки дідусь діставав зі спеціальної скриньки одну зі своїх крихітних пляшечок з парфумами, атмосфера кардинально змінювалася: то вже був сонячний день, або яблуневий сад, або шоколадні цукерки, або помаранчеві шкірки, або кава з пінкою, або жовте опале листя, або Новий рік, або що-завгодно інше, запахи, які хвилювали і підбадьорювали, запахи свят і урочистості. Окрім того, парфуми і косметику в дідуся замовляли найвідоміші акторки й актори, співачки і співаки, балерини і балеруни, політики, дружини багатіїв і самі багатії, знамениті повії, і сила-силенна інших славетних жінок та чоловіків. Фірма «Зюськінд» процвітала, розросталася, розгалужувалася, поглинала інші косметичні і парфумерні фірми, ставала монополією…

— А твоя бабуся? — поцікавився Лука. — Вона працювала в дідуся? Чи сиділа вдома?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Мой генерал
Мой генерал

Молодая московская профессорша Марина приезжает на отдых в санаторий на Волге. Она мечтает о приключении, может, детективном, на худой конец, романтическом. И получает все в первый же лень в одном флаконе. Ветер унес ее шляпу на пруд, и, вытаскивая ее, Марина увидела в воде утопленника. Милиция сочла это несчастным случаем. Но Марина уверена – это убийство. Она заметила одну странную деталь… Но вот с кем поделиться? Она рассказывает свою тайну Федору Тучкову, которого поначалу сочла кретином, а уже на следующий день он стал ее напарником. Назревает курортный роман, чему она изо всех профессорских сил сопротивляется. Но тут гибнет еще один отдыхающий, который что-то знал об утопленнике. Марине ничего не остается, как опять довериться Тучкову, тем более что выяснилось: он – профессионал…

Альберт Анатольевич Лиханов , Григорий Яковлевич Бакланов , Татьяна Витальевна Устинова , Татьяна Устинова

Детективы / Детская литература / Проза для детей / Остросюжетные любовные романы / Современная русская и зарубежная проза