Світло між двох океанів

Вона ледь повернула голову, наче намагаючись зрозуміти його краще.

— Я лише запитую, це справді те, чого ви хочете? Суд? В’язниця? Ви повернули собі доньку. Може, є якийсь інший шлях…

— Інший шлях?

— Спреґґ утратив інтерес, коли докази розвіяли його вигадку про вбивство. Поки це все ще справа Партаґеза, у мене є певна свобода дій. І, мабуть, можна було б переконати капітана Ґезлака закинути за нього слово Маяковій службі. Якби ви також захотіли закинути за нього слово. Попросити про помилування…

Обличчя Ханни знову почервоніло, і раптом вона скочила на ноги. Слова, які накопичувалися тижнями, роками, слова, про існування яких Ханна і не здогадувалася, зірвалися з язика:

— Мені це набридло! Мені набридло, що мене зневажають, що моє життя руйнується примхами інших людей. Ви уявлення не маєте, як це — бути в моїй ситуації, сержанте Накі! Як ви посміли прийти в мій будинок і таке мені пропонувати? Як, чорт забирай, ви посміли?!

— Я не мав на увазі…

— Дозвольте мені закінчити! З мене досить, розумієте мене? — Тепер Ханна кричала. — Ніхто не буде знову говорити мені, як прожити моє життя! Спочатку мій батько вказує, за кого я маю вийти заміж, тоді ціле чортове місто накинулося на Френка, наче натовп дикунів. Потім Ґвен намагається переконати мене віддати Ґрейс Ізабель Ґрейсмарк, і я погодилася — я фактично погодилася! Не дивіться так приголомшено: ви не знаєте всього, що тут відбувається! І стає очевидним, що ця жінка брехала мені в очі! Як ви смієте? Як ви наважилися сказати мені, навіть запропонувати поставити когось перед собою і своїми інтересами! — Вона випросталася. — Забирайтеся з мого будинку! Негайно ж! Просто йдіть! Поки я, — вона схопила річ, яка була найближче до руки, кришталеву вазу, — не кинула це у вас!

Накі надто повільно підводився на ноги, і ваза потрапила йому в плече, відлетіла рикошетом до плінтуса й розбилася на блискучі скалки.

Ханна зупинилася, не впевнена, чи вона уявляє, що зробила. Жінка витріщилася на поліцейського, чекаючи вказівки.

Він стояв зовсім нерухомо. Фіранка гойдалася вітерцем. Жирна велика набридлива муха гуділа біля сітки від мух і комарів. Остання склянка видала приглушений дзвін, коли нарешті піддалася силі тяжіння.

Після довгого мовчання Накі мовив:

— Вам полегшало?

У Ханни все ще був розтулений рот. Вона ніколи у своєму житті нікого не вдарила. Вона майже не лаялася. І вона точно ніколи нічого не заподіяла поліцейському.

— У мене кидали набагато гірші речі.

Ханна поглянула на підлогу.

— Я прошу вибачення!

Поліцейський нагнувся, щоб підняти кілька більших склянок, і поклав їх на стіл.

— Не хочу, щоб маленька порізала собі ноги.

— Вона біля річки з дідусем, — пробурмотіла Ханна і, махнувши рукою на скло, пробелькотала: — Я зазвичай не… — однак мова жінки урвалася.

— З вас досить. Я знаю. Через те добре, що ви кинули вазу в мене, а не в сержанта Спреґґа. — Від цієї думки на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Мені не варто було так говорити.

— Люди деколи так роблять. Люди, які зіткнулися з меншими проблемами, ніж ваші. Ми не завжди повністю контролюємо свої вчинки. Я б залишився без роботи, якби було навпаки. — Він взявся за капелюха. — Даю вам спокій. Подумайте про все. Але часу залишилося обмаль. Щойно суддя дістанеться сюди й вишле їх до Олбані, я нічого не зможу вдіяти.

Він вийшов через двері в мерехтливе світло дня, де сонце спалювало останні хмари зі сходу.

Ханна принесла совок і щітку, її тіло рухалося машинально. Вона підмела склянки, уважно перевіряючи наявність непомічених скалок, потім занесла совок на кухню і витрусила все на стару газету, надійно загорнула скло й винесла його на вулицю до смітника. Жінка думала про історію Авраама та Ісаака, як Бог перевіряв Авраама, щоб побачити, чи він відмовився б від речі, найдорожчої йому в цілому світі. Лише коли ніж був знятий над шиєю дитини, Бог спрямував його на меншу жертву. Вона все ще мала свою доньку.

Ханна якраз хотіла зайти в дім, як угледіла кущ фізаліса й пригадала той жахливий день після повернення Ґрейс, коли її дочка сховалася за нього. Опустившись навколішках на траву, вона заридала, спогад розмови з Френком виплив у її свідомості.

— Але як? Як ти все це долаєш, любий? — запитала вона його. — У тебе так багато проблем, однак ти завжди щасливий. Як ти це робиш?

— Я вибираю це, — мовив він. — Я можу дозволити собі гнити в минулому, витрачати час, ненавидячи людей через те, що відбулося, подібно до того, як робив мій батько, або я можу пробачити й забути.

— Та це не так легко.

Вона впізнала фірмову Френкову посмішку.

— Кохана, але це набагато легше. Тобі необхідно пробачити лише раз. На образу може піти цілий день, кожен день. Слід тримати в пам’яті всі погані речі. — Він засміявся, удаючи, ніби витирає піт із чола. — Мені треба було б скласти список, дуже-дуже довгий список, і бути впевненим, що я достатньо ненавиджу людей, позначених у ньому. Отже, я мав би братися до справи ненависті із суто тевтонським завзяттям! Ні, — його голос став розсудливим, — ми завжди маємо вибір. Усі ми.