Світло між двох океанів

Тепер вона лежала долілиць в траві з відчуттям, що сила сонця виснажує її. Знесилена, не помічаючи бджіл і запаху кульбаб коло себе, майже не відчуваючи колючки під пальцями, де трава була перерослою, жінка нарешті заснула.

Том досі відчував дотик мокрої шкіри Ізабель, попри те, що камера була вже висушена, одяг сухий і його возз’єднання з нею вчора — лише спогадом. Він хотів, щоб це було одночасно й реальністю, й ілюзією. Якщо це реальність — його Ізі повернулася до нього, про що він молився. Якщо ілюзія — вона вбезпечена від перспективи ув’язнення. Полегшення та страх роздирали його душу навпіл, і він запитував себе, чи коли-небудь відчує її дотик знову.

У спальні ридала Віолетта Ґрейсмарк.

— О, Білле! Я просто не знаю, що думати. Наша маленька дівчинка може потрапити до в’язниці. Який жаль!

— Ми впораємося, люба. Вона впорається теж якось. — Він не згадував про свою розмову з Верноном Накі. Не хотів подавати жінці надію. Але, можливо, певна тінь шансу є.

Ізабель сиділа самотньо під жакарандою. Її туга за Люсі була сильною, як ніколи: біль, що не мав ні місця розташування, ні ліків. Скинути тягар брехні означало відмову від свободи своєї мрії. Страждання на обличчі матері, жаль в очах батька, горе Люсі, спогад про Тома в наручниках: вона намагалася відбитися від армії образів і уявляла, якою буде в’язниця. Нарешті в неї вже не було сили. Вона не опиралась. Її життя — лише фрагменти, які вона ніколи не зможе з’єднати знов. Її розум зруйнувався під цією вагою, і думки спустилися в глибокий чорний колодязь, де ганьба, і втрата, і страх починали її топити.

Септимус та його онука були біля річки, дивилися на човни.

— Розкажу тобі, хто був хорошим моряком. Це моя Ханна, коли вона була дитиною. Змалку їй усе добре давалося. Розумна, як ти, вона завжди вимагала багато уваги, точно, як ти. — Він скуйовдив волосся дівчинки. — Моя рятівнице Ґрейс.

— Ні, я — Люсі! — наполягала дівчинка.

— Тебе назвали Ґрейс того дня, коли ти народилася.

— Але я хочу бути Люсі.

Він уважно оглянув її, змірявши поглядом.

— Скажу тобі ось що, укладемо угоду. Ми підемо на компроміс, і я буду називати тебе Люсі-Ґрейс. Згода?

Ханна пробудилася від сну через тінь, що упала на її обличчя. Вона розплющила очі й побачила Ґрейс, котра стояла за декілька кроків, пильно дивлячись на неї. Ханна, збентежена, сіла й пригладила волосся.

— Казав тобі, це приверне її увагу, — засміявся Септимус.

Ґрейс мляво посміхнулася.

Ханна почала підніматися, але Септимус сказав:

— Ні, будь там. Тепер, принцесо, чому б тобі не сісти на траву й не розповісти Ханні все про човни. Скільки ти їх бачила?

Маленька дівчинка завагалася.

— Ану ж бо, пам’ятаєш, як ти рахувала їх на пальчиках?

Вона підняла руки.

— Шість, — мовила, показавши п’ять пальців на одній руці і три на іншій, перед тим як загнути два назад.

Септимус сказав:

— Я піду пориюся на кухні й принесу нам щось попити. Ти залишайся та розкажи їй про жадібну чайку, яку бачила з тією великою рибою.

Ґрейс сіла на траву за кілька кроків від Ханни. Її світле волосся сяяло на сонці. Ханну спіткала безпорадна година: вона хотіла розказати батькові про візит сержанта Накі, попросити його поради, але жінка ніколи не бачила Ґрейс такою готовою до розмови, до гри і не могла зіпсувати цього моменту. За звичкою Ханна порівнювала дитину зі спогадом про немовля, намагаючись упіймати свою втрачену доньку. І тут у її голові пролунали слова: «Ми завжди маємо вибір».

— Зробимо віночок?

— Що таке дзвіночок? — запитала дівчинка.

Ханна усміхнулася.

— Віночок. Іди-но сюди, ми зробимо тобі корону, — сказала вона й почала збирати кульбаби навколо себе.

Показавши Ґрейс, як проривати стебло нігтем великого пальця і просиляти наступне крізь нього, жінка дивилася на руки доньки, як та ними перебирає. Це не були руки її немовляти. Це були руки маленької дівчинки, про яку їй треба дізнатися все знову і яка також повинна пізнати її. «Ми завжди маємо вибір». Легкість наповнила їй груди, наче глибокий ковток свіжого повітря.

Розділ 36

У той час як сонце гойдалося над лінією горизонту, на краю пристані в Партаґезі, чекаючи, стояв Том. Він угледів Ханну, яка наближалася поволі. Минуло шість місяців відтоді, коли він бачив її востаннє, і вона мала геть інший вигляд: лице було повнішим, більш розслабленим. Коли жінка нарешті заговорила, її голос був спокійним.

— Ну?

— Я хотів вибачитися. І подякувати за те, що ви зробили.

— Я не хочу ваших подяк, — мовила вона.

— Якби ви не закинули за нас слово, то термін був би більшим, ніж ті три місяці, котрі я провів у в’язниці Банбері. — Том ледь вимовив два останні слова: із сорому він наче занімів. — І умовний вирок Ізабель — здебільша ваша заслуга, мій адвокат так казав.

Ханна відсторонено дивилася вдалечінь.

— Її відправка у в’язницю нічого б не залагодила, як і утримування там вас роками. Що зроблено, те зроблено.

— Однак це не було для вас легко — вирішити.