Темна вежа. Темна вежа VII

З кожним словом світ стає що далі, то нереальніший. Едді та Джейк прозорішають, вона бачить крізь них. Добрі пахощі гарячого шоколаду зникають, поступаючись запаху попелу

(середа)

та шкіри. Вона бачить, що губи в Едді ворушаться, і думає, що він промовляє ім’я, а потім

Одинадцять

— Сюзанно, пора прокидатися, — сказав Роланд. — Твоя зміна.

Вона сіла, роззираючись навколо. Багаття вже горіло не так яскраво.

— Я чув, як він рухався десь там, — сказав Роланд, — але то було вже давно. Сюзанно, з тобою все гаразд? Наснилося щось?

— Так. У цьому сні була лише одна шапка, і вона була на мені.

— Я тебе не розумію.

Вона й сама себе не розуміла. Сон уже вивітрився з голови, як це буває зі снами. Єдине, що вона добре пам’ятала, — ім’я на вустах Едді, яке він промовив перед тим, як зникнути назавше. Патрік Денвіл.

Розділ V

ДЖО КОЛЛІНЗ ІЗ ПРОВУЛКА ДИВАКА

Один

За три тижні після сну про одну шапку три фігурки (дві великі й одна маленька) вигулькнули з лісу, що ріс на узвишші, й повільно побрели величезним відкритим полем униз до наступного лісу. Одна з більших фігурок тягла позаду себе іншу на якійсь штуці, що більше скидалася на санчата, ніж на волокушу.

Юк бігав туди й назад між Роландом і Сюзанною, неначе ніс безупинну варту. Від холодної погоди й харчування олениною його шерсть погустішала й вилискувала. О теплішій порі року земля, що її вони втрьох зараз перетинали, могла бути лукою, але тепер п’ятифутовий шар снігу укривав грунт. Тягти було легше, бо дорога тепер вела вниз. І Роланд нарешті дозволив собі сподіватись, що найгірше залишилось позаду. Іти через Білі Землі було не так уже й важко — принаймні поки що. Тут водилося багато дичини й було безліч гілок для вечірнього багаття, а чотири рази, коли погода погіршилась і почався сніговій, вони просто залягли й чекали, коли віхола дійде до лісистих гірських хребтів, що простягалися на південний схід, і там ущухне. Зрештою так і сталося, хоча найсердитіші завірюхи тривали по дві доби, тож, знову ступивши на Шлях Променя, маленький загін побачив, що снігу намело три фути. У відкритих місцинах, де бушував пронизливий північно-східний вітер, замети нагадували океанські хвилі. Деякі з них майже з верхівкою вкрили високі сосни.

Після першого дня в Білих Землях, впродовж якого Роланд стійко боровся зі снігом, тягнучи її за собою (а тоді глибина снігу була не більша за один фут), Сюзанна зрозуміла, що йти їм ще місяці й місяці через ці високі лісисті хребти, якщо в Роланда не буде пари снігоступів, і першого ж вечора вона заходилася їх виготовляти. Діяти довелося методом проб і помилок («навпомацки», сказала б Сюзанна), але третю спробу стрілець проголосив вдалою. Рамка була з м’яких березових гілок, середина — з переплетених і перев’язаних шкіряних смужок. Роланду готові снігоступи нагадали сльози.

— Звідки ти знала, як таке зробити? — спитав він, поносивши їх один день. Різниця у подоланій відстані між цим днем і попередніми була разюча, а надто після того, як він навчився ходити широкими кроками, майже плив, як корабель, щоб сніг не збирався на плетиві смужок.

— Телебачення, — сказала Сюзанна. — Малою я дивилася одну передачу, називалася вона «Сержант Престон з Юкону». У сержанта Престона не було пухнастика-шалапута, щоб склав йому компанію, зате був вірний пес на ім’я Кінг. Словом, я заплющила очі й спробувала пригадати, який вигляд мали сержантові снігоступи. — Вона показала на свій варіант, що був на ногах у Роланда. — Нічого кращого пригадати не змогла.

— Ти чудово впоралась, — визнав він, і від щирості, яку вона почула в цьому простому компліменті, в неї по шкірі забігали мурашки. Їй особливо не хотілося, щоб Роланд (чи будь-який інший чоловік) викликав у неї такі почуття, але вона нічого не могла з собою вдіяти. Відповідь на питання, то від природи чи від виховання, їй теж не дуже хотілося знати.

— Вони служитимуть, поки не розваляться, — припустила вона. Бо її перша спроба якраз тим і кінчилась: снігоступи розвалились.

— Я не відчуваю, щоб смужки слабли, — сказав він їй. — Може, натягуються трохи, але в цілому добре.

Тепер, коли вони перетинали велетенський відкритий обшир і та третя пара снігоступів досі трималася, Сюзанна відчувала, що зробила сякий-такий внесок у їхню справу, і тому дозволяла Роландові тягти її, не потерпаючи од відчуття провини. Час від часу вона згадувала про Мордреда, і якось увечері, десь за десять днів після того, як вони перетнули сніговий кордон, все-таки наважилася спитати в Роланда, що йому відомо. Підштрикнули її Роландові слова про те, що стояти на варті не потрібно, принаймні поки що; вони обоє можуть спати хоч по десять годин, якщо цього вимагатимуть їхні тіла. А в разі чого Юк їх розбудить.