Темна вежа. Темна вежа VII

Хвора нога старого була, очевидно, дуже хвора («Геть ніяка», сказав би Тато Моз Карвер), але з ціпком він рухався досить бадьоро, кульгавим підстрибом, що здалося Сюзанні кумедним і вартим захоплення. «Жвавий, як цвіркун», також любив колись казати Тато Моз, і цей вислів краще підходив тамтому чоловікові. У сивому старому (волосся в нього було довге, тонке, мов у дитини, і звисало до плечей його анорака), що мусив спиратися на палицю, Сюзанна не відчувала загрози чи небезпеки. А коли він підійшов ближче, побачила, що одне око в нього затягло білою плівкою катаракти. Ледь помітна зіниця незрячо дивилася кудись ліворуч від них. Проте інше око зацікавлено розглядало новоприбулих, поки мешканець котеджу шкутильгав по Одд’з-лейн у їхній бік.

Кінь знову заіржав, і старий здійняв ціпка до білого неба та енергійно ним потрусив.

— Заткнися, ти, сіножерко, ти, гівнозаводчице, стара паскудна матусина доця, ти що, ніколи людей не бачила? На стайні, либонь, родилася, хе-хе? Хоча де ж іще, звісно, що на стайні, якщо ні, тоді я голубоокий бабуїн, а таких не буває!

Роланд пирхнув від непідробного сміху, і рештки Сюзанниних побоювань розтанули. Кінь у сараї за котеджем знову заіржав (назвати ту скромну споруду стайнею язик би не повернувся), і старий ще раз замахав на нього ціпком, та так завзято, що мало не гепнувсь на сніг. Незграбною, проте швидкою ходою він уже подолав майже половину відстані, що відділяла від гостей. Від падіння він зумів себе врятувати, встромивши з розмаху ціпка в сніг, потім витяг його й радісно помахав ним Роланду та Сюзанні.

— Хайл, стрільці! — загорлав старий. Здоров’ю його легенів принаймні можна було лише позаздрити. — Стрільці в поході до Темної вежі, от ви хто, бо чи ж я не бачу великі пістолі з жовтими руків’ями? І Промінь ожив, він тепер міцний, я відчуваю, і Ліппі теж! Вона жвава, як лошатко, від самого Різдва! По-моєму, то було Різдво, хоч календаря я тут не маю і Санта до мене не приходить, та я його й не жду, бо чи ж я був слухняним хлопчиком? Та ви що! Ніколи! Слухняні хлопчики попадають у рай, а всі мої друзі — в іншому місці, їдять маршмелови і попивають «ноззі» з віскариком у чорта за пазухою! Ай, та не зважайте, у мене язик — мов те помело! Хайл одному, хайл другій і хайл пухнастому малому, що з вами! Пухнастик-шалапут, щоб я був живий! Хух, який же я радий вас бачити! Джо Коллінз мене звати, Джо Коллінз із провулка Дивака, а той дивак — то я і є, одноокий і кульгавий, але до ваших послуг!

Він уже дошкутильгав до кучугури, якою закінчувалась дорога до Вежі… або ж починалася, залежно від того, з якого боку дивитися і куди мандруєш, подумала Сюзанна. Він дивився на них знизу вгору, одне око було блискуче, мов у пташки, друге з тьмяною цікавістю дивилося кудись у біле пустище.

— Довгих днів і приємних ночей, атож, так я кажу, а всіх, хто сказав би інакше, тут нема, то яка, к бісу, різниця, що б вони сказали? — 3 кишені він витяг желейну цукерку (чимось іншим то бути не могло) і підкинув у повітря. Юк схопив її на льоту: «Клац!» — була й нема.

Тепер уже розсміялися обоє: до Роланда приєдналася Сюзанна. Сміятися було незвично, але приємно — наче знайти цінну річ через довгий час після того, як ти вже втратив надію її відшукати. Навіть Юк — і той, здавалося, всміхався. Якщо кобила і непокоїла його (а поки вони дивилися на сея Коллінза зі свого снігового сідала, вона заревіла знову), то він цього не показував.

— У мене до вас мільйон питань, — сказав Коллінз, — але почну я з одного: як, трясця його мамі, ви збираєтеся злазити з цієї кучугури?

Чотири

Першою спустилася Сюзанна: з’їхала на своїй волокуші, як на санчатах. Вона обрала місце, де північно-західний край провулка Дивака зникав під снігом, бо там сніговий насип був трохи нижчий. Її спуск тривав недовго, проте без курйозів не обійшлося. Подолавши вже три чверті спуску, вона натрапила на тверду снігову брилу, злетіла з санчат і далі вже летіла шкереберть, шалено при цьому сміючись. Волокуша перевернулася — беркицьнулась черепахою, от так от, і всі їхні ґунна розлетілися на всі боки.

Роланд і Юк з’їхали вниз слідом за Сюзанною. Стрілець занепокоєно схилився над нею, і Юк стривожено обнюхав їй обличчя, але Сюзанна все сміялася. Дивакуватий стариган підсміювався теж. Тато Моз назвав би його сміх «веселим, як стрічка на капелюсі в татуся».

— Усе нормально, Роланде… я в дитинстві з санчат і то гірше падала, чесне слово.

— Добре те, що добре кінчається, — погодився Джо Коллінз. Він оглянув її здоровим оком, чи вона, бува, справді не забилася, і заходився збирати розсипане добро, крекчучи над ціпком. Сиве волосся розвіював довкола рожевого обличчя вітер.

— Ні-ні, — сказав Роланд і простягнув руку, щоб його зупинити. — Я сам, бо ти ще гепнешся на свої тидлі.

Почувши це, старий зареготав, і Роланд охоче до нього приєднався. Кобила поза хатиною знову гучно заіржала, наче заперечувала проти таких веселощів.