Темна вежа. Темна вежа VII

— Ходімо, Ліппі, стара ти коробка гівна, паскудниця, кандиба ти горбата, прокажена чотиринога! Що, не чуєш у повітрі запаху снігу? Та навіть я чую, а в мене нюх пропав ще сто років тому! — Він повернувся до Роланда й Сюзанни. — Сподіваюсь, вам сподобається, як я готую, бо местиме днів зо три, так я собі думаю. Еге ж, щонайменше три дні до того, як Місяць-Демон знов покаже свою пику! Але добре, що ми познайомилися, слово честі! Тільки не судіть про мою гостинність з вигляду моєї шкапи, хе-хе!

«Щиро на це сподіваюся», — подумала Сюзанна і легенько здригнулася. Старий відвернувся, проте Роланд подивився на неї здивовано. Вона всміхнулась і похитала головою, мовляв, нічого страшного… та то й були дрібниці. Вона не збиралася зізнаватися стрільцеві, що від вигляду кульгавої шкапини з катарактою на очах і ребрами назовні їй стало моторошно. Роланд ще ніколи не обзивав її дурненькою, і давати йому для цього привід вона не збиралася ні за які…

Немов прочитавши її думки, стара шкапа повернулася і вишкірила на Сюзанну свої дивом уцілілі кілька зубів. Очі в западинах кістлявої голови Ліппі були мов облямовані гноєм пробки сліпоти над огидним вищиром. Вона заіржала на Сюзанну, неначе попереджаючи: «Думай собі, що хочеш, Галко, я тут житиму ще довго після того, як ти підеш далі своєю дорогою і помреш своєю смертю». Цієї ж миті налетів вітер і жбурнув їм в обличчя снігом, прошелестів у вітті ялин, що вгиналися під снігом, і просвистів під дахом маленького будиночка Коллінза. Майже стих, та потім знову на секунду посилився й скорботно застогнав, майже як людина.

П’ять

Сарай було поділено на кілька частин: з одного боку — курник, з іншого — стійло, а під дахом — маленький сінник, набитий сіном.

— Я можу залізти й наскидати сіна вилами, — сказав Коллінз, — але щоразу, як це роблю, я ризикую життям, а все через оце своє поламане стегно. Сей Дескейн, я, звісно, не можу змусити вас допомогти старому чоловікові, але чи не могли б ви…

Роланд заліз на сінник приставленою під кутом драбиною і скидав униз сіно, поки Коллінз його не зупинив, сказавши, що цього Ліппі вистачить навіть на чотири дні завірюхи. («Бо вона ж ні чорта не жере, самі бачите, яке худобисько».) Коли стрілець спустився, Коллінз повів їх короткою задньою доріжкою до котеджу. Кучугури снігу, навалені обабіч доріжки, сягали Роланду аж до маківки.

— Ласкаво просимо до цієї скромної оселі, тощо, тощо, — сказав Джо і запросив їх на кухню.

Стіни тут було обшито сосновими панелями, але, підійшовши ближче, Сюзанна побачила, що насправді панелі пластикові. Її одразу ж огорнуло приємне тепло. На електричній плиті стояла марка «Росско», про яку вона ніколи не чула. Холодильник був марки «Амана» і спереду, над ручкою, мав маленькі дверцята. Сюзанна нахилилася ближче і прочитала слова «ЧАРІВНИЙ ЛІД».

— Ця штука робить кубики льоду? — захоплено спитала вона.

— Ну, не зовсім так, — відповів Джо. — Їх робить морозильник, красуне. А ця штука спереду просто вкидає їх тобі в склянку.

Її це розсмішило, і вона засміялася. А опустивши погляд, побачила, що Юк дивиться на неї зі своєю звичною грайливою усмішкою, і розсміялася ще сильніше. На цій кухні з її сучасними зручностями пахло ностальгією: цукром, прянощами та всім найприємнішим з давніх часів.

Роланд підвів погляд на лампи денного світла під стелею, і Коллінз кивнув.

— Так-так, у мене є ’лектрика. І камін, який подає гаряче повітря, правда ж, чудово? І рахунків мені ніхто не присилає! Генератор стоїть у сарайчику за будинком, і тихий він, як недільний ранок! Хоч на дах того сарайчика залізьте, нічого не почуєте, тільки тихе «ммммм». Каністри з пропаном міняє Заїка Білл, і ремонтує його, коли треба, теж він, хоча за весь час, поки я тут, це довелося робити хіба разів зо два. А, ні, Джої бреше, скоро на той світ почеше. Тричі. Усього разом три рази.

— А хто такий Заїка Білл? — поцікавилася Сюзанна.

— І давно ви тут живете? — одночасно спитав Роланд.

Джо Коллінз розсміявся.

— По черзі, мої любі нові друзі, по черзі! — Він поставив ціпка, щоб вибратися з куртки, але ненароком переніс вагу на хвору ногу, тихо загарчав і мало не впав. Упав би, якби Роланд не підхопив його під руку.

— Дякую, дякую, дякую, — сказав Джо. — Хоча, скажу я вам, це б я вже не вперше зарив носом у лінолеум. Та раз уже ви врятували мене від падіння, то на ваше питання я відповім першим. Живу тут я, Дивак Джо з провулка Дивака, десь років так сімнадцять. Але точно сказати не можу, бо дуже довго час тут був якийсь, чорт забирай, не такий, як треба, якщо розумієте, про що я.

— Ми розуміємо, — кивнула Сюзанна. — Ще й як розуміємо.

Коллінз заходився стягати з себе светра, під яким виявився ще один. На перший погляд Сюзанні здалося, що Джо — огрядний старий чолов’яга, ще не гладкий, але вже майже. А тепер вона побачила, що враження повноти створював одяг. Джо Коллінз був не аж такий худющий, як його стара шкапа, проте до огрядного йому було дуже далеко.