Теплі полярні ночі

Якоїсь миті, зайнятий переглядом, я зрозумів, що пан Атрамент стоїть позаду і спостерігає за мною. Він, імовірно, стояв там деякий час, доки я цього не усвідомив. Зіщулившись, я повернув голову до нього, міркуючи, як вибачитися, але раптом відчув, що він поклав руку мені на плече, і почув, як, м’яко розсміявшись, він сказав своїм низьким голосом, що мені не треба було хвилюватися і я можу дивитися й надалі. Споглядати оголене жіноче тіло — то не гріх. Як і роботи з музейної колекції, воно — чудовий мистецький твір.

Ти хлопець, вів далі він, тож фото тобі сподобалися з інших причин, ніж художня краса. Коли виростеш, завершив він, то зрозумієш сам.

6

Ріки?

Через місто протікали дві річки: маленька — Вечір, яка більше скидалася на струмок і протікала, як я вже згадував, за бабиним домом, і більша — Наталка, яка перетинала центр міста. Вечір впадав у Наталку, а Наталка — у велику ріку, куди ми ходили перед війною, коли провідували бабу, про яку я теж згадував раніше. Однак разом ми вже ніколи туди не ходили, мабуть, через війну. Не був це час для пікніків.

Зазвичай тоді стояла гарна погода, і щодня всі два місяці шкільних вакацій, липень і серпень, я проводив з іншими хлопцями на Наталці, купався, ловив рибу і грався. Я йшов туди відразу після сніданку, приходив додому пообідати, повертався й залишався до вечері. Іноді ми вдягали плавки, та переважно бігали голими. Восени, коли наставав час повертатися до школи, я був кольору міді з голови до ніг, а волосся вигорало й ставало білим, як льон.

Я мав багато друзів, передусім однокласників, але моїм найкращим другом був Аскольд, мій одноліток, разом з яким ми навчалися. Майже весь час я проводив із ним.

Батько Аскольда працював головним інженером на місцевій електростанції, і вони жили у квартирі при підприємстві. Електростанція стояла на березі Наталки, на околиці, і там ми зазвичай і гуляли. Наталка була переважно широка й мілка, але в цій місцині вона була вузька й глибока, і там було якраз гарно купатись і рибалити. А ще було зручно, бо місцина була розташована неподалік від Аскольдового дому, і ми в разі потреби могли швидко туди побігти.

Хто навчив тебе плавати?

Не пам’ятаю, хто мене навчив плавати, але, певно, я навчився сам на Наталці, спостерігаючи за іншими хлопцями. Спершу я просто гріб по-собачому, як решта, але пізніше став плавати брасом, який ми називали жабка — так, як плавала мама в моєму дитинстві, а також по-козацькому, коли одна рука під водою рухається назад-уперед, а інша над водою розмахує над головою й пірнає, витягуючись із першою.

Як ви рибалили?

Ми ловили рибу руками або за допомогою довгих палиць із загостреними кінцями, як у списа, або просто кидали каміння. Рибалити вудками нам було надто нудно. Вудки були для дорослих, які мали досить терпіння стояти нерухомо годинами й чекати, доки риба клюне. Для цього в нас було забагато енергії.

Руками ловили рибу там, де берег був крутий і вода вимивала невеличкі заглибини, в яких полюбляла ховатися риба. Треба було обережно обмацати берег, щоб її не злякати, а коли знайдеш таку заглибину, повільно туди залізти; якщо там була риба, її ніжно пестили пальцями, щоб вона спочатку подумала, що то вода, і коли риба звикала до пальців, руку ставили в потрібне положення, поперек лускатого тіла, швидко затискали пальці й міцно тримали, щоб вона не вискочила. Риба була дуже слизька і часто висковзувала поміж пальців, коли видавалося, що її вже впіймано. Коли пестиш рибу, здавалося, що то у воді ніжно коливаються водорості.

Заглибини з рибою часто були глибоко під водою, й іноді над поверхнею стирчав лише твій рот, поки ти їх намацував. Бувало й так, що доводилося зануритися з головою, знайти заглибину й вхопити рибу до того, як закінчиться повітря.

За допомогою загостреної з одного боку палиці на рибу полювали на мілині, де вона плавала близько до поверхні, а її спина майже випиналася з води. Треба було поцілити палицею посередині спини й щосили глибоко встромити вістря, а це було нелегко зробити.

Однак найважче було ловити рибу, жбурляючи каміння. Це як полювати палицею, але поцілити каменем значно важче, і кидати, щоб її оглушити, треба справді сильно. Деяким хлопцям це вдавалося, але мені — ні.

Хоча якось я таки упіймав рибу, кинувшись на неї й затиснувши під собою. Це була чимала рибина, зі здоровенною головою і довгим хвостом з великими перами. Вона грілася на сонці на такій мілині, аж спина стирчала над водою. Рибина не ворушилася і, здавалося, дрімала. Я помітив її здаля, тихесенько підкрався й кинувся на неї всім тілом, ухопивши руками. Вона відчайдушно пручалася, намагаючись вислизнути, і мені довелося добре намучитися, щоб її втримати. На щастя, я зміг притиснути її до сорочки, в яку був вдягнений, тож вона не змогла вирватися. Якби не сорочка, я, напевно, її не втримав би.