Теплі полярні ночі

Я викинув рибину на рінь подалі від води, де вона довго й розпачливо билася, підстрибувала, вигинаючись у різні боки й виблискуючи на сонці сріблястим тілом. Здавалося, це триватиме нескінченно, тож я схопив рибину, притиснув її рукою до землі й кілька разів вдарив по голові каменюкою, доки вона не завмерла.

Я бачив, як інші хлопці так чинили з упійманою рибою, тож подумав, що теж мушу. Я пишався тим, що зробив. Я вважав би себе дівчиськом, якби не зміг цього зробити.

Ви їли те, що зловили?

Зловлену рибу ми переважно чистили й пекли на багатті, яке розводили на ріні серед верболозу. Тримали її над вогнем на шпичках, зроблених з тонких прутиків. Смакувала вона чудово, солодке без солі м’ясо легко розшаровувалося, слід було лише зважати на кості.

Аскольдів тато замовив для нього й мене два короткі ножі в майстерні електростанції та шкіряні піхви в міського шевця, і ми гордовито носили їх на ременях і використовували для риби — розрізали, патрали, а потім чистили від луски.

Однак спійману велику рибину я відніс на плечі додому, нанизавши на паросток верболозу, який просунув крізь зябра й витягнув з рота. Того вечора ми нею повечеряли.

Ти грався з човнами?

Човни нас усіх дуже вабили, особливо мене з Аскольдом.

Тоді я був спочатку в третьому, а потім у четвертому класі й, вичерпавши весь запас книжок про козаків, читав геть усе. Але особливо я вподобав книжки про подорожі в далекі чужі землі й насамперед шукав саме їх. Найбільше мене захоплювало, що, аби дістатися до тих місць, треба подолати моря й океани; я почав уявляти себе моряком. Іноді я навіть ходив, як моряк: широко розставляючи ноги, похитуючись із боку на бік, наче на кораблі, який розгойдують хвилі. Причина, чому Аскольдів тато замовив для нас ножі, полягала в тому, що я надибав слово кортик в одній із книжок і запитав у мами, що воно таке, і вона пояснила, що то короткий прямий морський ніж. Мені сподобалося, як звучить слово, і промовляючи його до себе, я наче відчував, що тримаю ніж у руці, а тому повторював «кортик» постійно. Я розповів про це Аскольдові, і так ми отримали наші ножі.

Ми будували маленькі вітрильники з дощечок, висвердлювали дірки й устромляли туди палички як щогли, кріпили до них клапті паперу або тканини як вітрила й пускали їх на спокійніших відрізках річки. Одного разу для нас з Аскольдом зробили в майстерні човен з листового заліза, але він виявився заважкий і не поплив.

Та найкращими були човни, які ми іноді могли придбати в місті: з крихітним паровим котлом, куди наливали воду, й мембраною з фольги зверху. Запалюєш невеличкий недогарок свічки й встановлюєш під котлом, і коли вода закипає, мембрана починає вібрувати і пара пихкає з двох маленьких труб під човном, штовхаючи його вперед. Біда в тому, що мембрани тріскали скоро і їх не можна було полагодити. А невдовзі тих човнів уже не продавали.

Чи були інші ігри?

На подвір’ї електростанції лежали чималі залізні цистерни для зберігання мазуту, які закопують у землю. Вони мали великі круглі отвори зверху, а тому скидалися на підводні човни. Забравшись туди, ми вдавали, що ми підводники. Та незабаром нам заборонили туди лізти через небезпеку зазнати ушкодження.

Пригадую, що останнього року, коли ми там гралися, вочевидь, на пропозицію когось обізнанішого за інших у плані сексуальних стосунків, коло річки ми зробили з глини пагорбок, згладили його водою, зробили дірку і почергово пробували встромити туди свої маненькі пісюнчики. Ми начебто мали отримати від того насолоду. Однак насолоди ніхто не дочекався, тому ми більше того не повторювали.

А Вечір?

Вечір був надто мілкий для плавання і ставав у пригоді, коли я ходив до школи. Там я іноді грався з друзями, особливо з Аскольдом, але переважно сам. Річка протікала неподалік від хати, тож я міг усе облишити й за мить бути вдома. Не менше, ніж гратися з іншими, я полюбляв бути на самоті.

Великі старі верби росли вздовж одного з його берегів, схилившись над водою; я видирався на своє улюблене дерево, що схилялося найдальше, спостерігав, як унизу піді мною у невідоме тече вода, і мріяв.

Я уявляв, що, як води струмка, що протікав крізь парк у дворі граб’ї Кароля, де ми жили, коли я був маленьким, сягають берега по другий бік океану, так ті, які я бачив даної миті, дістаються середземноморського узбережжя — Греції, Італії, Іспанії, а також Північної й Південної Африки, обох Америк, Індії, Китаю, Японії. Я вдихав солоне повітря морів, які перетинали води, відчував на обличчі пекуче тропічне сонце, яке зігрівало їх, чув різкі звуки чужих мов поблизу і бачив барвистий одяг і екзотичні риси облич тубільців, які віддзеркалювали води в портах, куди вони доплинули.