Тореадори з Васюкiвки

— Людмило Василiвно, зашпаклюйте їм, будь ласка, цi штуки… I взагалi, зробiть їм обличчя.

Людмила Василiвна розчинила свiй чемоданчик — у ньому були якiсь щiточки, пензлики, тюбики, баночки, фарби, якась замазка, схожа на пластилiн. Словом, рiзне причандалля для гримування.

«Тю, — майнуло у мене в головi, — а я думав, дурний, що то лiкар — про всякий нещасний випадок… А воно — гример, на зразок перукаря…»

Людмила Василiвна спершу взялася за Яву, вiн був ближче до неї. Раз, раз, раз — чимось пiдмазала, пiдфарбувала припудрила — i гулю як корова язиком злизала. Нема. Потiм Людмила Василiвна взялася за мене. Було якось чудно i лоскотне вiдчувати нiжнi дотики гримера, який щось тобi на лицi мазав, розтирав, ще й пудрив (а я ж думав, що тiльки жiнки пудряться!). Нiколи ж у свiтi нас не гримували. Оце вперше!.. А коли Людмила Василiвна почала потiм нам брови й очi пiдводити, а тодi ще й губи посадою губною мазнула, — я не стримався i загиготiв. От якби ми так по селу пройшли. Затюкали б, а може, й щось нехороше почали кидати!

Будка з Валькою стояли осторонь сумнi, як собаки пiд дощем. Вони вже були певнi, що їх не беруть, що про них забуто, що вони тут нiкому не потрiбнi… Кепське вiдчуття!

Режисер, примружившись, наглядав за роботою Людмили Василiвни, заходив то з одного, то з другого боку, роздивляючись нас, як циган коней на ярмарку.

Нарештi сказав:

— О, гаразд! А тепер оцим… — i повернувся до Вальки та Будки. Тi одразу засяяли… Якби у них були хвости, вони б заметляли хвостами… Будка стояв пiд час гримування пiдкреслено серйозно, бурмосив брови i закопилював губи… Валька кокетувала, зиркаючи нищечком у дзеркало, вмонтоване у кришку чемоданчика. Але красуню кiнозiрку з Вальки не зробили. Навпаки, на вимогу режисера Вальчину сучасну зачiску «конячий хвiст» було злiквiдовано, а волосся неохайно скуйовджено, i Валька одразу стала схожа на безпритульну. Потiм всiх нас позамурзувалп сажею…

«Мабуть, босякiв якихось гратимем», — подумав я.

— Де Клава? Де костюми для дiтей? Що таке? — закричав раптом режисер.

— У костюмерну побiгла… По плаття для дiвчинки, — гукнув хтось.

— Не могла ранiше?

— Так не знала ж, що дiвчинка буде…

— Треба було знати… Як так — дiти, i щоб не було дiвчинки… Все вам треба пояснювати!

Валька аж зашарiлася — стiльки галасу через неї.

— Я тут! Я тут! — бiжучи, закричала струнка, гарна, пiдфарбована дiвчина (оце справжня кiнозiрка!). В руках вона тримала якусь шматину.

— Ходiмо, реб'ята! — весело покликала вона нас. За тонвагеном на лавцi висiв наш кiноодяг. Не одяг, а якесь гноття — пiд руками розлазилося, латка на латцi. Я б таке зроду не надiв. Але для мистецтва… Валька з Клавою одiйшли за рiг тонвагена, i ми почали перетои… перевтiлюватись… А тодi, одягнувшись, вже не втрималися i, присiдаючи й тицяючи один на одного пальцями, почали реготатися:

— Ти диви, ти диви на нього — от опудало!

— А ти! Обернись на заднi колеса! На себе глянь! Наче з тюрми втiк!

— Он, не можу! Ой, не можуї В такому дрантi i губи намащенi…

З-за рогу тонвагена вийшла Валька. Вона була у брудному розпанаханому платтi, що ледь держалося у неї на плечах. Ми враз виструнчились i схилилися в поклонi:

— Здрастє, ваше благородiє…

Валька, взявшись пальчиками за край своєї шматини, присiла, як ото балерини в оперi присiдають. Ми зареготали всi четверо.

— Досить, досить там! До роботи! — почувся крик режисера.

Коли ми вийшли з-за тонвагена, вiн повiв нас до дерев'яного столу з двома лавками, що по-селянському був укопаний у землю пiд розлогим деревом на березi озера. Посадовив на лавки, сiв сам i почав:

— Значить, так, старики! Картина, яку ми знiмаємо, розповiдає про революцiйнi подiї 1905 року на Українi… Вас запрошено взяти участь в одному з епiзодiв… Змiст епiзоду такий: на кладцi над рiчкою робiтника-революцiонера Артема наздоганяє жандарм, щоб затримати. Артем б'є жандарма, жандарм летить у воду… Артем тiкає… Ви — у човнi неподалiк вiд кладки. Рибалите… Ви бачите цю сцену, страшенно радiєте, аж пiдстрибуєте. I все… Тiльки радiсть повинна бути на повну котушку. Для цього ви собi уявiть, наприклад, що ви не тiльки взагалi не любите жандармiв (бо ви ж дiти робiтникiв), а що цей конкретний жандарм — ваш особистий ворог, що вiн вас завжди ганяє i таке iнше. Ану прорепетируємо. Значить, я жандарм. Бiжу за Артемом, хапаю його за руки. Артем виривається, б'є мене в груди. Я падаю — плюх! Ну!..

— Га-аа! Га-ля-ля! I-i-i! Го-о-о! — пiдскакуємо ми, розмахуючи руками, танцюючи i ревучи на все горло.

— Стоп! — пiднiмає руки режисер. — Не те! Це вже занадто! Базар. Так нiхто з нормальних людей не радiє. Це з репертуару божевiльних. Так ви тiльки самi попадаєте у воду та й годi. Треба, щоб було життєво, переконливо.

От тобi маєш. Сам же наказав «на повну котушку»… Занадто… Хе! Побачив би вiн, що коїться у нас в класi, коли вбiгає староста Стьопа Карафолька з криком, що математична захворiла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радiсть!.. А це…

— Ану, ще раз спробуймо. Тiльки серйозно, по справжньому. Жандарм падає… Плюхi Ну!