Тореадори з Васюкiвки

Але обидва, i Павло Денисович, i Iван Васильович, люблять поговорити. Весь час вони, як у нас кажуть, теревенять усякi баналюки i подеколи, бува, на плетуть такого, що самi здивуються, замовкнуть i якусь мить дивляться один на одного, клiпаючи очима. Та не було ще випадку, щоб вони розгубились i не знайшли, як викрутитися.

Вчителька Галина Сидорiвна не нахвалиться Павлом Денисовичем та Iваном Васильовичем. «Прекраснi люди, — каже вона, — незрiвняннi, неповторнi! Якщо я не доживу до нового навчального року, то тiльки завдяки їм. Так вони менi життя вкорочують своєю поведiнкою».

А як дружили Павло Денисович з Iваном Васильовичем! Боже мiй, господи, як дружили! Так можуть дружити тiльки великi люди, класики. Один без одного — нi кроку. Один без одного — нi за холодну воду.

I от цi прекраснi люди посварися. Мало сказати посварилися — побили горшки. Та як! На дрiбнюсiнькi черепочки, що й не збереш, i не склеїш.

Це було настiльки неймовiрно, що, якби менi мiсяць перед тим сказали, що так буде: Павло Денисович i Iван Васильович проходитимуть вулицею, не помiчаючи один одного, мов незнайомi, я просто розсмiявся б. Бо це аж нiяк не вкладалося в моїй головi Але цде так. Повiрте менi на слово.

Тим бiльше, що Iван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович — це мiй друг, мiй вiрний i незмiнний друзяка Павлуша, з яким — гай-гай! — скiльки рiзного всякого пережив я за своїх тринадцять рокiв.[3]

Як же це сталося… Мабуть, доведеться все по порядку. Якось на великiй перервi Павлуша менi раптом каже:

— А давай запишемося в гурток малювання.

— Нащо? — питаю я здивовано.

— Як — «нащо»? Малювати будемо. Цiкаво ж.

— Може, — кажу, — й цiкаво. Хто вмiє. А нам чого?

— Ти ж збирався колись стати художником.

— Ну й що!

Дiйсно, був момент, коли менi на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому класi. Коли на уроцi малювання вчитель Анатолiй Дмитрович похвалив мене при всiх за те, як я намалював курочку Рябу. Але то було випадково. Та курочка Ряба лишилася першим i останнiм моїм шедевром у мистецтвi пензля. Бiльше вчитель малювання мене нiколи не хвалив, i через кiлька днiв ч вже мрiяв бути директором кондитерської фабрики. До речi, саме тодi з'ясувалося, що я дальтонiк, тобто не розрiзняю зеленого i червоного кольорiв, плутаю їх. Вiдтодi всi дуже люблять дивуватися з цього. Навiть моя мати. Покажуть щось i питають: «Скажи, якого це кольору?» I коли я невiрно кажу, сплескують у долонi: «Ти диви!.. Ти справдi не бачиш чи придурюєшся?»

Спершу це мене дратувало, та потiм звик. Але яким же художником я мiг бути, не розрiзняючи кольорiв! Це однаково, що нiмий спiвак. I Павлуша, наче нiчого не знає, таке менi каже. От же ж, чесне слово!.. Я змiряв його поглядом i спитав глузливо:

— А ти що — вiдчув у собi талант?

— При чому тут талант?.. Але чого не спробувати… — Павлуша одвернувся й почервонiв. — Кажуть, що в мене щось…виходить…

— Ах, кажуть!.. Ха-ха-ха! Я знаю, хто це каже. Вона. Ще б пак! Авжеж це вона.

Коли б ви бачили, що то за тюлька. Що вiн у нiй знайшов — нiяк не збагну. Як її нема — хлопець як хлопець. А варто їй з'явитися — враз мiняється просто на очах. Починає крутитися, на мiсцi не всидить. Смiється неприродним дурникуватим смiхом, кричить, усiх перебиває, нiкому слова не дає сказати. I говорити починає так, нiби в нього вареник у ротi — здушеним горловим басом. Мабуть, йому вдається, що вiн дуже дорослий, мужнiй i принадний… Гидко дивитися! I через те, що з ним таке робиться, я її ще бiльше не терплю.

I, звичайно, це вона його накрутила з тим малюванням. Гребенючка! А хто ж! Бо вона ходить у художнiй гурток. Навiть староста гуртка. I вважає себе великим скульптором. Вилiпила з пластилiну двi якихось фiгурки i думає, нiби вже бога за бороду вхопила. А коли була виставка робiт гурткiвцiв, глядачi просто смiялися i, дивлячись на Гребенюччиного козака на конi, глузливо питали: «А хто то на собацi їде? Га?» (Це, до речi, я питав, але так воно й було — викапаний собака, а не кiнь).

Павлуша на уроцi писав їй записочку i, мабуть, щось там таке пiдмалював, бо я сам чув, як вона йому сказала: «А ти знаєш, у тебе виходить. Ти вiдчуваєш форму i добре передаєш рух». Ич, розумниця яка! Нахапалася вiд Анатолiя Дмитровича слiв i хизується. А Павлуша рота роззявив, вуха розвiшав i вiрить. А вона бачить, що вiн лопух i грається ним, як кицька мишею. I тягне його в той гурток, бо, мабуть, хоче, щоб вiн її портрети малював, як Анатолiй Дмитрович.

Учитель малювання Анатолiй Дмитрович був без пам'ятi закоханий у нашу Галину Сидорiвну. I весь час малював її портрети. Всi стiни у нього в хатi були завiшанi портретами Галини Сидорiвни. Завдяки цим портретам усе село знало про нещасливе кохання Анатолiя Дмитровича. От i Гребенючка хоче, щоб Павлуша…

Я збирався йому все це розтлумачити i вже почав: «Ти гадаєш, що в тебе є талант…» — як тут, мов з-пiд землi, вигулькнула раптом Гребенючка.