Тореадори з Васюкiвки

Вася Деркач був-таки темний, як гудрон, i перебував пiд впливом своєї двоюрiдної бабусi. Та бабуся, баба Мокрина, була дуже релiгiйна i забобонна. Вона уособлювала в нашому селi темнi реакцiйнi сили. Лектори завжди наводили її в кожнiй антирелiгiйнiй лекцiї як приклад пережиткiв минулого.

— А все-таки тi привиди якось, знаєте… — мовив Антончик.

Учора в клубi показували чеський фiльм «Привиди замку Морресвiлл». Фiльм комедiйний, але привидiв i рiзної страшнючої чортiвнi там стiльки, що в залi весь час охали й ахали. Пiсля таких фiльмiв завжди хочеться побалакати про страшне. I хочеться довести, що тобi воно, те страшне, просто — тю!

— Взагалi в наш космiчний, атомний вiк усi цi привиди в замках — чистiсiнька нiсенiтниця, — знов озвався Коля Кагарлицький. — Усе це спростовується елементарною наукою…

«З цим, звичайно, нiчого не встругнеш, — подумав я. — Дуже розумний».

— 3 одного боку, звичайно… Квантова механiка… Лазери… — брякнув Вася Деркач i, опустивши очi, почервонiв. Балда! Ручаюсь, що вiн поняття не має, що таке квантова механiка, що таке отi лазери. I зараз боїться, щоб хтось його не спитав.

З таким теж не встругнеш.

— А головне — кiбернетика, — авторитетно сказав Стьопа Карафолька. — Наука зараз на гранi створення електронного мозку — машини, яка повнiстю замiнить людський розум.

«Тебе першого треба було б замiнити к бiсовому батьку машиною, щоб не задавався! — подумав я. — Якби менi навiть сто мiльйонiв давали, я б його у напарники не взяв».

— А все-таки… — несмiливо промовив Антончик Мацiєвський. — Кiбернетика… Лазери-шмазери… Я розумiю… Але… От ви менi скажiть, що з людиною робиться пiсля смертi? От жив-жив чоловiк, все вiдчував, думав, мрiяв… I от раптом умер i — нема… Нема нiчого! От як це може бути, щоб не було нiчого? Повинно ж щось бути. От навiть за законами фiзики. Нiщо з нiчого не з'являється. Нiщо без слiду iiе 'щезає, а просто переходить в iншу форму… Закон Ломоносова. Залiзно! От кожен з вас вiрить, що от вiн умре i нiчого вiд нього не буде? Нiчого вiн не буде вiдчувати, думати нiколи. От скажiть менi! Тiльки чесно!

— Ану тебе з твоїми розмовами! Найшов про що балакати — про смерть! Тьху! Замовкни! — обурено замахав руками на нього Карафолька. Стьопа Карафолька, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвiченiшим i найрозумнiшим, бо був перший вiдмiнник у класi, не терпiв, просто не виносив розмов про смерть. Одразу починав тюкати, тьхукати i махати руками. Вiн дуже любив своє життя i здоров'я. Навiть коли вiн чхав, то завжди сам собi казав тихенько: «Будь здоров, Степане!» I розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе — наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й напсувати його дорогоцiнному життю i майбутньому довголiттю.

Проте Антончик на Карафольчинi прокльони особливої уваги не звернув.

— Нi, от серйозно, — сказав вiн. — От коли за законами фiзики нiщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття… ну, оте, що називають душею… чому не може вого перейти у форму привида? Пiсля смертi тiла. Га? Хiба це не науково? Хiба це суперечить науцi? Га?

Всi пороззявляли роти i перезирнулися.

— Я читав, що у Англiї є офiцiйно зареєстрованi привиди, — вiв далi Антончик. — Точно. Сам у журналi читав. «За рубежом». У самiсiнькому Лондонi. I в iнших мiстах. Живуть у старовинних замках i регулярно з'являються. От як це пояснить? Га?

— Так то ж… то ж при капiталiзмi, — заперечив Коля Кагарлицький. — У них i бог єсть. Теж офiцiйно. Так що з того!

— А от легенда про Горбушину могилу, — не здавався Антончик. — Живе ж вона в нас у народi. Скiльки вже рокiв… Рокiв триста, не менше. I кажуть же, що бачили люди, i не раз…

I тут менi стрельнуло!

О!

— Хлопцi! Iдея! — сказав я. — Чим отак язиками ляпати, пропоную перевiрити легенду про Горбушипу могилу. На власнi очi пересвiдчитися, правду чи неправду балакають. Пiти вночi в п'ятницю й перевiрити.

Хлопцi знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку.

Роздiл III

Легенда про Горбушину могилу

То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козаччини, повертаючись iз турецького походу, стояли бiля нашого села у долинi кошем запорожцi. Сотня сотника Горбушi. I сталася тодi дивна рiч. Несподiвано щез уночi мiшок золотих дукатiв, уся казна козача, всi скарби, всi трофеї, з важкого походу везенi. Скарбником у запорожцiв був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадiжцi. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всiм святим на свiтi, що не винен, але довести нiчого не змiг. I наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зiтнули старому скарбниковi сиву козацьку голову. I тут-таки й поховали. Рушила сотня далi на Запорожжя.