Тореадори з Васюкiвки

Кладовище наше край села. 3 вулицi вiдгороджене воно високим щiльним парканом, посеред якого стоять важезнi дубовi ворота, завжди замкненi на великий висячий замок («Щоб покiйники не порозбiгалися», — жартує дiд Салимон). Але якби покiйники справдi хотiли розбiгтися, то могли б це зробити дуже просто, бо загороджене кладовище було тiльки з боку вулицi, з усiх iнших бокiв нiякой загорожi не було. Одчинялися ворота дуже рiдко — лише як когось ховали. I тодi, вiдчиненi, вони виглядали незвично урочисто i значуще — то були ворота, що вiддiляли цей свiт вiд того, живий, рухливий, галасливий свiт вiд свiту мертвого, нерухомого, мовчазного…

А так, щодня, ворота мали звичайний, буденний, зовсiм не кладовищенський вигляд. Може, тому, що на них висiла поштова скринька. Хто й коли її повiсив, я не знаю. Але висiла вона давно. I повiсили її, мабуть, тому, що бiльше тут повiсити було нiде — на всю довжелезну вулицю кругом самi низенькi тиночки або ворини. А пошта з другою скринькою була на протилежному кутку села: за три кiлометри звiдси.

З приводу цiєї поштової скриньки дiд Салимон теж жартував, казав, що туди можна вкинути листа на той свiт. «I дiйде! Швидше, нiж до Жмеринки».

I ще тi ворота мали некладовищенський вигляд, може, й тому, що за ними, трохи праворуч, ближче до хати дiда Салимона (обiйстя дiда межувало з кладовищем) росла величезна сосна, i десь на серединi її голого стовбура, там, де вiн викривлявся i вiд нього вiдходили вбiк два сучки, — було лелече гнiздо, змощене, звичайно, не без дiдової допомоги. З приводу цього гнiзда дiд Салимон жартував також.

«Це — казав вiн, — не просто лелеки. У них соцзмагання з безносою. Вона, бач, людей косою пiдтинає, а вони все нових свiженьких немовлят пiдкидають. I людство весь час вростає. Уже пiд три мiльярди пiдбилося. А у двохтисячному роцi буде шiсть. Смерть вiдступає, життя перемагає».

I як усе-таки дiд Салимон мiг без кiнця жартувати, щодня бачачи перед носом хрести й могили! Неприємне це, однак, сусiдство. Та ще той страшний Горбушин склеп майже бiля самiсiнького дiдового порога. Останнi двi дiдовi вишнi гiлками своїми торкалися стiн каплицi.

Звичайно, найзручнiше дiстатися до Горбушиної могили через город i садок дiда Салимона. Не йти ж вiд поля через усе кладовище.

Дома в дiда саме нiкого не було Дiд на баштанi, а баба на рiчку пiшла, на пляж (до них племiнник з дiтьми з Москви приїхав, ми бачили, як вона їх повела). Можна було спокiйно продумати i простежити маршрут на мiсцевостi Значить, так: з вулицi заходимо не до дiда Салимона, а спершу до Карафольки (так зручнiше, бо в дiда тин, зачепитися можна, а в Карафольки ворини), потiм Карафольчиним городом у дiдову картоплю, минаємо свинарник, перелазимо через погрiбню i повз вулики у садок (от тiльки б вулика не перекинуть, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущi смородини, i все. Звiдси Горбушина каплиця — як на долонi. I головне — ми навiть не на кладовищi, а в садку, бiля людей. У хатi не тiльки дiд з бабою, а й гостей повно, пле мiнник з дружиною i двое дрiбних дiточок. Отже, нiчого страшного. Не зрiвняти, як ми з Павлушею дiда Салимонового родича-запорожця ходили розкопувать або в Києвi у Лавру. Я повеселiшав.

— Буде порядок! Ходiмо, Антончику! Треба трохи подрiмати, щоб до ночi не зморило.

Ми полiзли на вулицю. I тут зустрiли Карафольку, який iшов додому. Вiн тримався рукою за лоба, i обличчя в нього було таке, наче тiльки-но проковтнув кислицю.

— Ой хлопцi, — скрикнув вiн, — там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його «Київ» потяг. Вiн певен, що пацани. Прибiг до нас. «Хто, — кричить, — узяв?» I аж труситься. «Признаєтесь, — кричить, — прощу. Не признаєтесь, — кричить, — найду, руки-ноги повириваю.» I, по-моєму, Яво, вiн на тебе думає.

Мене всього враз огорнула якась така млявiсть-млявiсть. I руки-ноги наче вже не мої, наче їх уже повисмикувано.

Карафолька вiдтулив руку од лоба. На лобi вилискувала здоровеннецька синя гуля.

— Що це в тебе? — спитав Антончик.

— Та… — зам'явся Карафолька. — Об щось перечепився i впав… А ти, Яво, йому краще на очi не показуйся, серйозно… Ну, я пiду, прикладу щось холодне, бо… — Вiн скривився i, схопившись уже обома руками за гулю, шмигонув у свiй двiр.

Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очi були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Вiн уже кiлька разiв зiтхав, i я вiдчував, що вiн зараз щось скаже. I вiн сказав:

— Слухай, Яво, а може, признатися… I оддати йому апарат, бо, знаєш… Га?

Вiн усе таки був полохливий, цей Антончик Мацiєвський Я не мiг говорити, бо ще не впорався з тою млявiстю. Тiльки заперечно похитав головою.

— Як хочеш Менi що… — знизав плечима Антончик. — Я просто хотiв, щоб тобi краще. Бо, знаєш…

Це вiн натякав, що то ж я вкрав апарат, i менi вiдповiдати, а його, мовляв, хата скраю. От!..

Павлуша все-таки нiколи б так не сказав.

Я подивився на Антончика, як на тую мошку, i процiдив:

— Як ти таке дрефло, я можу сам.

Антончик замахав руками: