Тореадори з Васюкiвки

Вiн знав, що ми посварились, i хотiв зробити менi приємне — старався з усiх сил: кричав, кривлявся i пританцьовував. Антончик сам дружив ранiше iз Павлушею, але пiсля того, як вiн кинув Павлушу у скручний час на баштанi, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. I тепер Антончик мстиво глузував з Павлушi. Це було негарно, неблагородно, i не варто було б пiдтримувати його. Але я пiдтримав. I теж злорадо зареготав. Я, може, и не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боцi чорним олiвцем була написана адреса:

село Васюкiвка,

вул. Гагарiна, 7,

Гребенюк С. I.

У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну — все! Ех ти! На Гребенюччинш дикточцi малюєш! На сiмейнiй, сказати б дикточцi. Вiд посилки, яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спiдницю носитимеш! Так на ж тобi:

— Га-га-га га-га!

Вiн подивився на мене довгим сумним поглядом, i стiльки в тому поглядi було докору й гiркоти, що менi аж…

I нiчого менi не аж! Можеш собi дивитися скiльки влiзе! I можеш собi малювати на Гребенюччиних дикточках скiльки хочеш. I можеш взагалi. Але скоро ти узнаєш…

Я мiцнiше притиснув пiд сорочкою Бардадимiв «Київ». Скоро…

— Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми…

— Цить! — роздратовано перебив я його. — Ходiмо швидше.

— Да-да, приготуватися ж треба. Така операцiя! — багатозначно, змовницьки пiдморгнув Антончик, — i не менi, а Павлушi. От трiпло! А втiм, хай посвербить Iудi. Вiн же цiкавий страх, я його знаю.

З кам'яним обличчям я пройшов повз нього, навiть не подивившись на його дикточку, хоч менi дуже кортiло глянути що вiн там намазюкав. Проте на якусь митюлечку я таки'кинув косяка i встиг помiтити, що вiн малював кущ i трошечки води бiля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми у рiчку стрибали. Хоч iсторична верба. Я на нiй рекорда поставив — з самiсiнького вершечка у воду стрибонув. Нiхто ще цього рекорда не перевершив. А то — кущ… Хоча… Може, пiд тим кущем Гребенючка колись сидiла. Дульцiнея! Ну й гори ти разом з нею!

Я був збуджений, i в моєму серцi ще не було страху перед тим, що буде менi за крадiжку. Цей страх з'явився лише тодi, коли, забравшися у кущi, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч i мало тямив у фотоапаратi, збагнув це з першого погляду. Антончик розумiвся на апаратах бiльше за мене. В нього була учнiвська «Смена», вiн робив нею паршивенькi знiмки i вважав себе великим спецiалiстом. Вiн забрав у мене апарат, почав крутити його на всi боки i, наче мене й не було тут, захоплено бубнiв сам собi пiд нiс:

— Класний апарат… Автоматична експозицiя… Оптика… Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!

Вiн раз у раз прикладав апарат до ока i наводив його то на мене, то крiзь кущ кудись удалину. I весь час захоплено ахав.

Менi стало противно. Я крав, рискував, менi, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а вiн тут ахає, розпоряджається i ще й привид знiмати, може, збирається. I виходить, що вiн герой, а я десь iзбоку. Нащо воно менi тодi все треба.

Нi!

— Оддай сюди! Знiмати буду я! Ти менi все покажеш, як треба робить, а знiматиму я. Давай!

Антончик неохоче простягнув менi апарат.

— На! Тiльки так зразу ти не навчишся, це треба мiсяцiв кiлька…

— Може, кiлька рокiв? — уїдливо спитав я. — Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тiльки наводь i клацай.

— Та треба ж знать, як будувати кадр, як вибирати освiтлення i ще багато чого.

— Ага… будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрi був привид… I взагалi — не дратуй мене, бо…

Антончик одразу присмирнiв i почав показувати менi, де що крутити, натискати i як наводити. Я досить швидко це засвоїв. I для практики зняв пейзаж рiчки, Антончика, корову на березi i великим планом свою брудну порепану ногу. Бiльше знiмати не став, бо лишилося всього десять кадрiв. Проте цього мало вистачить, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз.

До ночi апарат я заховав у сiнi на горищi. I ми з Антончиком пiшли на кладовище в розвiдку. Треба було вибрати зручне мiсце для спостереження i визначити шляхи пiдходу, щоб уникнути рiзних непередбачених перешкод i прикрих недоречностей. Бо ви ж знаєте, що вночi на кладовищi лякає все: кущ може здатися людиною, звичайнiсiнька кицька — чортом (як засвiтить очима), а коли не знати дороги i вгнатися ненароком у якусь ямку, то й збожеволiти можна, думаючи, що у могилу падаєш. Отже, розвiдка в таких випадках абсолюгно необхiдна.